— Я вже все вирішив, мамо! Не починай знову. — Іван вперто дивився у вікно.
— Ти — просто зрадник!
— Я?! Це я зрадник?!!
Він різко розвернувся і вибіг з кімнати. Замкнувся у себе і, зарившись обличчям у подушку, поринув у спогади.
***
Літо. Івану виповнилося вісім. На день народження батько подарував йому класний трюковий велосипед, про який хлопчик мріяв. Іван цілими днями ганяв з хлопцями у дворі і майже забув, що у батька теж скоро день народження. Повернув його до реальності дід.
— Іванко, ти татові подарунок вже приготував?
— Ні. — Онук розгубився. — Діду, а що ж я татові подарую?
— Ну, якщо ти не проти, можу допомогти. Удвох і зробимо.
Два тижні Іван і дід майстрували свій подарунок — різьблену дерев’яну ключницю. Випилювали, обпалювали, шліфували, прикручували точені блискучі гачки. Іван працював з дідом на рівних. Навіть на якийсь час забув про новий велосипед.
У свій день народження батько був якийсь загадковий і веселий. Із задоволенням прийняв поздоровлення, хвалив подарунок Івана. Обійняв і розцілував діда.
Мама подарувала батькові якусь особливо модну сорочку, і він, дуріючи, жартував, що якби у нього не було такої чудової дружини, то в цій сорочці можна було б навіть одружитися.
На що мама жартома огріла його рушником і сказала, що такого дурня світ білий не бачив.
Коли вже сиділи за святковим столом на дачі, батько несподівано сказав:
— А тепер, мої дорогі, вибачте мене, але я теж зробив собі подарунок. Здійснив, так би мовити, мрію дитинства. Зараз.
Він поспішно попрямував до хвіртки, за якою зупинилася машина. Повернувся з плетеним кошиком у руках. Іван глянув і ахнув: у кошику мирно спав товстий чорний цуценя.
— Знайомтеся, це Дайсон.
Мама, докірливо дивлячись на батька, тільки й змогла вимовити:
— Ну, Сашко, ти даєш!
Але батько посміхався такою щасливою дитячою посмішкою, так смішно морщив ніс, дивлячись на цуценя, що сердитися на нього було неможливо. А Іван так і зовсім був у повному захваті.
Втім, скоро Дайсона полюбили всі. Маленький стаффорд ріс не по днях, а по годинах, і швидко перетворився на потужного широкогрудого пса з дивно спокійним, але оптимістичним характером.
Найбільше він, звичайно, любив батька, немов зрозумівши, що саме батько — найголовніша і найважливіша людина в його собачому житті.
Любив він і інших членів сім’ї. З Іваном дуріли і грали, з мамою ліниво лежав біля кухонного столу, поки та готувала, з дідом, коли приходили в гості, любив «подивитися» телевізор. Але за батька готовий був у вогонь і в воду, супроводжував його всюди, де було можливо, і одного разу виручив із серйозної біди.
Якось увечері батько, як завжди, вигулював Дайсона в старому парку поруч з будинком. Вийшли пізно, людей на доріжках вже не було, і батько, всупереч звичаю, спустив собаку з повідця.
Дайсон відразу ж зник у найближчих кущах, щоб зробити свої нагальні собачі справи. А батько неквапливо прогулювався алеєю, зрідка посвистуючи, щоб собака не надто відставав.
Він був зайнятий своїми думками і не помітив, як з темряви на доріжку вийшли двоє.
— Ну що, — хрипло сказав один, — тютюну у тебе попросити чи відразу грошей?
— А у мене ні того, ні іншого немає. — Миролюбно відповів батько. — Не палю, капіталів не нажив.
— Дядьку, та ти дуже розумний, дивлюся! — Один з хлопців наблизився, клацнув, висунувши лезо.
І тут з кущів на доріжку прямо перед хлопцями вискочив Дайсон. Чорний, як смола, широкогрудий і потужний, у світлі місяця він виглядав вражаюче. Хлопці мимоволі позадкували.
— До мене!
Батько взяв собаку на повідець і так само спокійно сказав:
— Ідіть, хлопці, щоб біди не сталося. Чого вам треба, того у мене все одно немає, а собаку нервувати не раджу.
— Якби вони знали, що наш Дайсон і мухи не образить, — розповідав він пізніше вдома, — то не знаю,щоб і було.
Але Іван був упевнений: добродушний і спокійний Дайсон ніколи не дав би батька в образу. В одному тільки пес допомогти не зміг, коли батько несподівано захворів. І так само швидко і несподівано чотири роки тому згорів від лейкозу. Тоді Івану було дванадцять.
Тепер Дайсон не відходив від хлопчика, як колись від його батька. Немов зрозумів, що маленького господаря треба оберігати, раз великий кудись так несподівано і надовго пішов.
Іван схлипнув. Зараз йому вже п’ятнадцять. Рік тому мати познайомилася з Германом. Іван не заперечував. Дорослий вже, розуміє, що батька не повернути.
Герман — непогана людина, до Івана ставиться добре. Але місяці два тому, коли чоловік вже переїхав до них, з’ясувалося, що у нього алергія на собак.
Начебто й не було особливо, коли раніше заходив, а як стали жити всі разом, навіть задихатися почав.
Мати засмутилася, почала вмовляти сина віддати кому-небудь Дайсона.
Іван повірити не міг, але зціпивши зуби, чесно обійшов усіх друзів, намагаючись знайти собаці справжню сім’ю.
Хоча, коли дивився на собаку, сльози на очі наверталися. Тільки ніхто виявився не готовий взяти на себе турботу про такого вихованця, як Дайсон.
Дідусеві відвезти собаку теж було не можна. Слабкий і хворий літній чоловік вже не мав сил доглядати за стаффордом.
— У притулок не віддам! — Твердо заявив він сьогодні після чергової розмови. — Дайсону туди не можна! Він наш!
— Іване, але Герман тепер теж наш. Він наша сім’я. — Мати ледь стримувала сльози. — Тобі що, собака дорожчий за людину? Дорожчий за мене? Дорожчий за Германа?
— Мамо, не ображайся. Дорожчий за Германа, так. Дайсон — моя родина. Моя, твоя і татова. — Тут Іван запнувся і ледь не заревів від відчаю.
— Мамо, давай ми до дідуся жити підемо. Ми йому там не заважаємо. І вам… не будемо.
— А мені що тепер на два будинки розірватися, Іване? Мені працювати треба. А тепер ще й в різні кінці міста мотатися, щоб господарство вести?
Іван подивився на ключницю, що висіла в коридорі, на якій бовтався повідець Дайсона, і, вперто стиснувши зуби, сказав, що він все вирішив.
Ось тоді мати і назвала його зрадником.
— Лідо, — говорив увечері по телефону дід — справді, нехай Іванко у мене живе. У школі у них поки дистанційне навчання, через все місто мотатися не треба. З господарством ми впораємося, не вперше. Та й мені легше з помічником.
— І правда, Лідо, — підтримав Герман, — що ти хлопця тримаєш. Він дорослий, дідусеві допоможе. Та й з собакою розлучатися не треба. Відпусти його.
…Весело клацнув у замку ключ. У вузький коридор діда, сопучи, ввалився Дайсон. За ним почервонілий Іван з великою спортивною сумкою.
— Все, діду, вмовили маму! Герман допоміг! Тепер у тебе жити будемо!
Дайсон згодно фиркнув і пішов на своє звичне місце ближче до телевізора.
— Іване, — голос діда в трубці звучав винувато — щось мені якось не по собі. Серце з ранку щемить. Ти ще довго?
— Ех, діду, чому ти відразу не подзвонив! Я їду!
Іван відпросився у викладача і помчав додому. Поки доїхав, сусідка вже встигла викликати швидку і зараз сиділа біля дідового ліжка.
— Дякую, Маргарито Сергіївно, що доглянули. Я тепер сам.
Разом з Дайсоном, вони проводили сусідку, а незабаром вже відкривали двері бригаді швидкої допомоги, яка приїхала.
— Не бійтеся, — тримаючи за нашийник цікавого пса, говорив він світловолосій молодій дівчині, яка затрималася в коридорі. — Дайсон добрий, він не чіпатиме.
— Та я й не боюся. — Дівчина сміливо зайшла в кімнату слідом за лікарем. — Просто вигляд у нього суворий.
— Тільки що вигляд. — Іван схвильовано спостерігав за маніпуляціями лікаря. — Це серйозно?
— Це вік, молодий чоловіче. Плюс проблеми з серцем, які з’явилися не вчора. Я зробив укол, а зараз випишу ліки і розпишу рекомендації. Було б добре зробити крапельниці. Є у вас хтось, хто міг би зробити це вдома?
— Ні. — Іван розгубився. — У нас нікому.
— По лікарнях Івана Олексійовича зараз тягати я б теж не радив. Оксано, — лікар подивився на свою помічницю — може, походиш, покапаєш?
— Я заплачу, — схвильовано відгукнувся Іван і запитально подивився на Оксану,— не хвилюйтеся. Я в університеті вчуся, і ще працюю. — Додав чомусь.
— Я не хвилююся. — Посміхнулася дівчина. — Буду приходити, якщо тільки ця тварина мене не з’їсть.
Вона поглянула на Дайсона, який розвалився посеред кімнати, і несподівано підморгнула йому. Дайсон сховав висунутий язик, схилив голову трохи вбік і уважно подивився на Оксану.
— Не з’їсть! Звичайно, не з’їсть! — Зрадів Іван. — Оксано, Ви тільки приходьте до нас. Я зараз збігаю куплю все, що треба. І ключ Вам залишу.
— Зараз нам на виклик. А завтра я зайду і поговоримо. Тільки якщо можна не Оксана, а Ксюша. Мене так всі називають.
— Добре. А я Іван. Як і дідусь. Тільки Олександрович.
— До зустрічі, Іване Олександровичу!
— До побачення, Ксюшо!
Іван збігав до аптеки, напоїв діда чаєм і пішов на прогулянку з Дайсоном.
— Сподобалася вона тобі? — Запитав дід, коли онук повернувся.
— Ксюша? Так, симпатична. І добра, раз погодилася нам допомогти.
— Відчуваю, вона хороша людина. Ти, Іване, придивися.
***
Ксюша приходила до Івана Олексійовича, як і обіцяла. Іван, якщо був удома, проводжав дівчину. Брав із собою і Дайсона. Ксюша більше не боялася грізного на вигляд пса.
Їхні прогулянки з Іваном ставали частішими і довшими, все більше часу молоді люди проводили разом…
А через рік з’явився на світ маленький Сашко. Постарілий Дайсон разом з усіма зустрів Ксюшу з пологового будинку, і після цього вже не відходив від малюка.
Своє улюблене місце біля телевізора він змінив на кімнату молодих. Спав поруч з ліжечком, заклично бурчав, якщо Сашко прокидався, і неспокійно обнюхував крихітні пальчики.
На прогулянках охороняв коляску, і не було у маленького чоловічка більш грізного захисника.
Сашко пішов, тримаючись за нашийник Дайсона, обережно і невпевнено роблячи перші в своєму житті кроки.
Старий пес, якому йшов тринадцятий рік, терпляче і повільно пересувався з Сашком по кімнаті, ледь помітно тремтячи вухами, коли малюк занадто голосно верещав від захвату.
Дід теж немов помолодшав. Возився з правнуком із щирим задоволенням, щоправда, на вулицю вже майже не виходив, хіба що з Іваном іноді.
Іван садив Івана Олексійовича на лавочку поруч із будинком, а вірний Дайсон вкладався біля ніг старого. Так і жили…
— Іване Олексійовичу, я на хвилиночку в магазин, добре? Сашко спить, ще хвилин сорок спатиме. Але я навіть швидше повернуся.
— Іди, Ксюшо, іди, не хвилюйся, все добре буде. — Іван Олексійович посміхнувся. — Ми з Сашком впораємося. Та й Іван ось-ось прийде.
— Я хотіла Івану зателефонувати, щоб він по дорозі в магазин сам зайшов, але у нього телефон вимкнений. А у нас молока немає і підгузки у Сашка закінчилися.
— Ксюшо, та ти мені не звітуй. Ти надто сильно про нас хвилюєшся. Іди спокійно, не поспішай.
Ксюша втекла. Іван Олексійович сів на диван, зробив телевізор тихіше, щоб Сашка почути, якщо той прокинеться, і раптом відчув, як гострий біль стиснув десь за грудиною.
Раптово стало бракувати повітря. Спробував встати, але зі стогоном опустився назад. Ліки б взяти зі столу. Спробував ще раз, в очах несподівано потемніло…
Дайсон заскиглив, застрибнув на диван, почав облизувати обличчя, руки.
Заплакав прокинувшись Сашко. Пес метнувся в сусідню кімнату. Побачивши собаку, малюк засміявся, залепетав щось по-своєму.
Дайсон повернувся до дивана. Господар як і раніше сидів нерухомо. Стафф коротко гавкнув. Подивився здивовано. Господар не встав. Пес заскиглив, кинувся до вхідних дверей, штовхнув усім тілом.
Двері, які Ксюша в поспіху не зачинила, несподівано піддалися. Дайсон вискочив у під’їзд.
…Маргарита Сергіївна поралася на кухні, коли їй несподівано здалося, що в двері постукали. Вона прислухалася: здалося.
Пролунав гавкіт Дайсона. Значить, до сусідів прийшли. Ну, там і Іван Олексійович, і Ксюша вдома. Гавкіт не припинявся. У двері знову щось стукнуло. Маргарита Сергіївна відчинила. Дайсон важко дихав, захлинаючись гавкотом. Він штовхнув жінку головою в коліно і повернувся в бік квартири.
— Що ти, Дайсон? Щось сталося? — Сусідка поспішила за собакою. — І двері відчинені.
— Ксюшо! — Окликнула вона.
У відповідь з кімнати пролунав плач Сашка. Побачивши на дивані Івана Олексійовича, Маргарита Сергіївна охнула, кинулася до нього. Дайсон втік до сусідньої кімнати. Саша перестав плакати.
— Іване, ти пробач мене. Я не повинна була йти. — Ксюша, як маленька, розмазувала долонею сльози. Якби не Дайсон…
— Що ти, рідна, все обійшлося. — Іван обійняв дружину.
Дайсон уважно подивився на господаря.
— Молодець, звичайно, ти молодець. Найкращий пес у світі!!!
У кімнаті дід щось тихо говорив Сашку. Малюк заливисто реготав.
Сива морда старого пса лежала на лапах, очі віддано і закохано дивилися на найдорожчих для нього людей!