Коли Валя захворіла, Сергій не злякався. Возив її по лікарнях, тримав тазик, коли її нудило, обтирав вологою губкою, коли не було сил встати та помитися. Діти, тоді ще школярі, не могли допомогти, тож якби він покинув Валю — вона б не вижила. А те, що покине — говорили багато хто: і мати, і медсестри в лікарні.
— Рідко хто проходить з дружиною це до кінця, — зітхали вони.
Сергій був іншим, його таким не налякати. І професія у нього була відповідна — рятувальник. Звик він рятувати інших, то чому б не врятувати власну дружину? Тим паче, у них було стільки планів, мрій! Наприклад, будинок хотіли збудувати: Сергій був родом із села і ніяк не міг звикнути до тісної квартири. Простір йому був потрібен, особливо з його зростом і статурою.
Валя увійшла в ремісію. Перші роки ще боялись, тряслись перед кожним обстеженням. А потім звикли. До хвороби Валя не працювала — займалась дітьми. А поки лежала в лікарні, зрозуміла, що людина має не лише сина народити й дім збудувати — треба ще щось робити. Рятувати людей, як Сергій або лікарі, Валя навряд чи змогла б, але раптом відкрила в собі талант психолога: у лікарні вона допомагала багатьом добрими порадами, та й собі також. Закінчила навчання заочно й влаштувалась на роботу. Кар’єра пішла вгору, заробляти почала навіть більше за чоловіка, тож вдалося назбирати на будинок. Не одразу, звісно: спочатку дали грошей синові на весілля, потім доньці на навчання. Але за рік до того, як Сергій пішов на пенсію, вони купили будинок.
— Оце тепер і заживемо, Валюша! — казав він.
Не зажили. Валя поїхала до сина на допомогу: невістка народила другого онука й потрапила до лікарні з апендицитом, а син сам з дітьми не справлявся. Сергій телефонував, казав, що все добре, і Валі б звернути увагу, що голос у нього якийсь глухий… Але у старшого онука — криза трьох років, у молодшого — коліки… Коли Валя повернулась, чоловіку було вже так погано, що все закрутилось: швидка, приймальне відділення, син, який, залишивши дітей на Лізу, примчав першим же потягом — Віра вперше за багато років побачила, як він плаче…
Донька на похорон не приїхала: була у рейсі — працювала на круїзному лайнері, навіть зв’язатися з нею не вдалося. Потім приїхала, плакала, кликала Валю з собою. Але куди вона поїде в чужу країну? У неї дім, робота, кіт Прошка.
Син теж кликав — для годиться, але Валя розуміла: там вона буде зайвою. Ну, або візьмуть як хатню робітницю — мити, готувати, прибирати. А вона, між іншим, поважаний психолог, і на роботі її цінують. І Валя відмовилась.
— Дві господині в одній квартирі — нікому не треба, — сказала вона.
Невістка, здається, зраділа, та й син теж. І Валя залишилася сама в домі, наповненому примарами її нездійсненого життя. Ось тут Сергій хотів поставити стелаж із книжками — не встиг. Веранду збирався збудувати, а тепер буде тільки простий ґанок — Валя в цьому нічого не тямить. От якби син узявся, але йому все ніколи.
— Мамо, ну коли? — ображено каже він. — Сама ж знаєш — діти зовсім малі. Владу в садочок треба водити, Ліза ж не може з Ромкою туди бігати.
— Я взагалі не розумію, навіщо вам той садок, якщо Ліза сидить удома, — зітхала Валя. — Я вас у садок не водила — і нічого, нормальними людьми, наче, виросли.
Хоча які ж нормальні: донька весь час у рейсах, заміж не збирається, син — підкаблучник. Ні батьківської самовідданості, ні Валіної стійкості.
На роботі Валі натякали, що їй самій не завадило б сходити до психолога, але вона ображалась:
— Та що я, собі не допоможу, чи що?
А як тут допоможеш? Валя спала погано: накидала на плечі куртку Сергія і блукала порожнім будинком. Прошка йшов за нею по п’ятах і жалібно нявкав — не міг зрозуміти, чому хазяйка не хоче лягти, щоб він міг влаштуватися у неї біля ніг. Зранку, млява після безсонної ночі, вона якось добиралась до роботи. Стала робити помилки, забувала про прийоми, плутала дати. Її скоротили на пів ставки, і час зовсім сповільнився — став схожим на густий клей, який тиснеш-тиснеш із тюбика, а він ніяк не вичавлюється.
У рідкісні ночі їй снився Сергій, і тоді це було справжнє свято — Валя з усіх сил намагалась не прокидатись, але не прокидатись не вдавалося. Валя вила, лякаючи Прошку, і ніяк не могла змиритися з тим, що чоловіка не повернути.
На річницю смерті син привів Лізу й обох онуків. Валя й раніше була прохолодною до внуків, а тепер тим більше: як подумає, що через цього самого Ромку й цю саму Лізу вона не встигла вчасно помітити, що Сергієві стало зле — аж нудити починало.
— Очі б мої їх не бачили, — казала вона Прошці.
Ліза ж постійно загравала й вдавала, що їй не байдуже: мамо, як ви себе почуваєте, мамо, може, поїхали до нас… Бридка така, аж сил нема! І ще старший онук причепився, як банний лист, ходив за нею по п’ятах. А потім як запитає:
— А де дід Сергій?
Тут Валя не витримала й заридала. Син почав заспокоювати, а Валя закричала:
— Та йдіть ви всі звідси!
І вони поїхали.
А через пів року, які Валі здалися десятиріччям, син зателефонував і винуватим тоном спитав:
— Мамо… Можна, ми трохи у вас поживемо?
Виявилось, ця дурненька Ліза знову вагітна. А син понабирав кредитів, і тепер нічим платити за квартиру. Валя вибухнула:
— З дому вирішили мене вижити? Знав би твій батько!
Син кинув слухавку, образився. А потім подзвонила Ліза.
— Мамо, підкажіть, що робити з ревнощами в старшого? Уявляєте, Влад і до Роми ревнував, а тепер взагалі: живіт мій б’є, каже, що ненавидить братика.
— Знову хлопчик? — зі співчуттям спитала Валя — вона пам’ятала, як сама хотіла доньку після сина.
— Знову, — відповіла Ліза. — От хвилююсь, Влад же сестричку чекав.
Валя пожаліла безголову дівчину: нічого вона не розуміє!
— Слухай, — почала Валя і прочитала невістці цілу лекцію.
Ліза наче уважно слухала, а потім спитала:
— Мамо, може, ви приїдете до нас на кілька днів? Влад вас обожнює, точно прислухається, якщо ви все це йому поясните.
Робити нічого: довелось брати відпустку, купувати переноску для Прошки й тягнутись до сина.
Жили вони, звичайно, абияк. І ще й третього зібралися народжувати — ну чим думають, га? Квартирка маленька, задушлива, а дітям простір потрібен. Міг би Влад на подвір’ї бігати, поки Ліза Ромку гляне — може, й не ревнував би так. Валя зітхнула й погодилась:
— Збирайте речі, до мене переїжджайте.
Вона думала, що невдячні діти й справді незабаром виженуть її з дому: дадуть далекий куток, і на тому все — Ліза заведеться зі своїми порядками на кухні, діти попсують шпалери, син розтягне Сергієву колекцію ножів.
Але все склалося інакше.
— Мамо, куди можна поставити каструлю?
— Мамо, вам зручно, якщо я кашу в мультиварці зварю?
— Мамо, навчіть, будь ласка, як ви розсольник робите, бо вже сил нема слухати: у мами краще!
Син добудував веранду й зробив стелаж для книжок. Діти не псували шпалери — виявилось, Ліза не так уже й погано їх виховує. Щоправда, Прошці діставалося, він один залишився невдоволеним через переїзд. А Валя… Валя раптом відчула, що час знову побіг швидше: щойно народився онук Сергійко, а вже поповз, пішов, перше слово сказав. Влада влаштували у підготовчу групу, а потім і до школи треба було водити — й Валя звільнилася з роботи. Кухню, до речі, вона віддала Лізі — не так вже й хотілося бути господинею. Раптом вона відкрила в собі новий талант: любити й виховувати онуків. А Сергій їй тепер часто снився: у тих снах він усміхався й радів за Валю…