Ключі від двокімнатної квартири на Садовій приємно холодили долоню. Олена стояла посеред порожніх кімнат і не могла повірити — нарешті в неї є власне житло в центрі Львова. П’ять років зйомних кутків, відкладання кожної копійки, робота на двох роботах — і ось результат. Паркет поскрипував під ногами, високі стелі створювали відчуття простору, а з вікон відкривався вигляд на старовинні фасади.
— Мам, уявляєш, я купила квартиру! — радісно повідомила вона телефоном матері в Чернігові. — Просто в центрі, поруч із проспектом Свободи! Двокімнатна, щоправда, потребує ремонту, але ж яке розташування!
— Ой, Оленко, як гарно! — голос матері був сповнений гордості. — Значить, тепер є куди в гості приїхати. А то все гроші на готелі тратити.
Перший дзвіночок пролунав за місяць.
— Оленко, слухай, тітка Надія з Сергієм хочуть приїхати до Львова на травневі. Можуть у тебе зупинитися? Ну що їм — диван твій зайняти, більше нічого не треба.
Олена розгубилася. З одного боку — рідня є рідня. З іншого — ремонт ще не завершено, скрізь пил, банка з фарбою стоїть посеред кімнати.
— Мамо, в мене такий безлад… Може, іншим разом?
— Та годі тобі, вони невибагливі. Знаєш же, яка тітка Надя проста.
«Проста» тітка Надя приїхала з сином і трьома валізами. Зайняла спальню, витіснивши Олену на диван у вітальні. Щодня вимагала сніданок — «ми ж у гостях, а не в якійсь там гостиниці». До кінця тижня холодильник спорожнів, а на кухні не залишилося жодної чистої тарілки.
— Дякую, дитино, так гарно відпочили! — щиро дякувала тітка Надя на прощання. — І грошей майже не витратили, тільки на квитки та сувеніри. От що значить — своя родина у Львові!
Олена відмивала квартиру три дні. На лакованій стільниці лишилися круглі сліди від пивних пляшок — Серьожо відкривав їх об край, бо не знайшов відкривачки.
Улітку мама зателефонувала знову.
— Двоюрідний брат Віталій хоче приїхати з родиною. Дружина, двоє дітей. На тиждень.
— Мамо, в мене ж двокімнатна, а не п’ятикімнатний маєток!
— Та вони де завгодно спатимуть. На підлозі, на дивані. Головне — дах над головою безкоштовний.
Сім’я двоюрідного брата Віталія виявилася ще «простішою». Діти бігали квартирою у брудному взутті, дружина варила борщі з Олениних продуктів — «я ж стараюсь для всіх», а сам Віталій щовечора водив нових знайомих з екскурсій.
— Люди, заходьте! У нас тут справжня львівська квартира, господиня — гостинна!
Після їхнього від’їзду Олена виявила, що зникла її улюблена чашка — пам’ятний подарунок від колег. У ванній не було ні рушника, ні туалетного паперу. А на шпалерах у передпокої з’явилися дитячі каракулі фломастером.
Наступним був дядько Микола з новою дружиною.
— Оленочко, ми всього на пару днів! — запевнив він телефоном. — Хочу жінці показати Оперу та Площу Ринок.
«Пару днів» розтяглися на два тижні. Нова дружина дядька виявилась шанувальницею довгих ванн із морською сіллю — яку, звісно, купувала Олена. Дядько Микола щодня влаштовував екскурсії по квартирі для випадкових знайомих: «А тут живе моя племінниця, у неї така чудова квартирка в центрі!»
Восени Олена почала брехати.
— Мамо, на ці вихідні я у відрядженні буду.
— А коли повернешся?
— Невідомо. Може, на тиждень, може, на місяць.
Але родичі знайшли вихід. Вони почали приїжджати без попередження.
Олена поверталась з роботи й заставала біля дверей своєї квартири незнайомих людей — троюрідну сестру чоловіка тітки Надії, її дітей і лабрадора. Або сусідку матері з онукою, яка «завжди мріяла побачити Львів і його архітектуру».
— А ми думали, ти вдома! — дивувалися гості. — Твоя мама сказала, що ти будеш рада.
Рада. Вона приходила додому й не впізнавала власну квартиру. Усюди валялися чужі речі, в раковині височіла гора немитого посуду, телевізор волав на повну гучність. А холодильник — порожній.
— Ми думали, ти для нас щось приготуєш, — ображались гості. — Ми ж здалеку.
Найстрашніше було те, що ніхто не бачив у цьому нічого поганого.
— Оце я розумію — справжня родинна гостинність! — хвалилися родичі один перед одним. — У Львові відпочили як пани, ні копійки не витратили! Житло безкоштовне, їжа в холодильнику, господиня готує. Краса!
Двоюрідна сестра Марина якось проговорилася:
— Олено, ти не уявляєш, як про тебе в місті говорять! Усі заздрять — не кожен має родичку у Львові з квартирою просто в центрі. Тітка Світлана вже на літо планує до тебе приїхати, племінника з собою візьме.
— Марино, а якщо я захочу до них приїхати? — тихо запитала Олена.
— Та ти що! — розсміялася сестра. — Приймуть тебе як належить! Накриють стіл, баньку розтоплять, нагодують — хоч від’їдайся! У нас же так заведено!
Олена поклала слухавку й довго сиділа в тиші. “Справжня гостинність”. Вона б теж була рада гостям, яких сама запросила. А не тим, хто вважає, що її можна використовувати просто тому, що в неї є квартира.
Взимку приїхала тітка Галина з двома доньками-студентками.
— Дівчата приїхали вступати до театрального інституту! — гордо оголосила вона. — Треба місяць пожити, підготовчі курси закінчити.
Місяць перетворився на два. Дівчата зайняли спальню, тітка Галина — диван у вітальні. Олена спала на розкладачці на кухні. Щоранку не вистачало гарячої води — студентки любили довго митися. Продукти закінчувались із космічною швидкістю.
— Оленочко, не могла б ти борщу зварити? — просила тітка Галина. — Бо дівчата звикли до домашньої їжі, в кафе їм важко.
Коли тітка Галина нарешті поїхала, вона залишила «на згадку» гору немитого посуду і список продуктів, які треба купити до приїзду наступних родичів.
— Ой, зовсім забула попередити! — сказала вона з порога. — Тітка Клава з онуками наступного тижня приїде. Ти ж не проти?
Олена була проти. Дуже навіть проти. Але що вона могла сказати? Що її власна квартира перетворилась на безкоштовний готель для всієї родини? Що вона боїться приходити додому, бо не знає, кого застане біля дверей? Що останні пів року вона практично не жила у своїй спальні?
Навесні їй запропонували очолити філію компанії на півдні країни. Значно вища зарплата, службова квартира, машина.
— Дякую, але я не готова переїжджати, — відповіла вона тоді. — У мене тут своя квартира, налагоджене життя.
Налагоджене життя. Як же вона помилялася.
У травні зателефонувала мама. У слухавці було чути шум — мабуть, вона була не одна.
— Ти де тиняєшся?! До тебе гості приїхали, тебе що, вдома нема? Їм ще довго тебе чекати?
Олена того дня затрималась на роботі.
— Я в іншому місті, — спокійно відповіла вона. — Повернуся не скоро.
— Як це — в іншому місті?! Ти що, з глузду з’їхала? Людей попереджати треба, коли виїжджаєш! Тут тітка Раїса з зятем стоять з валізами, не знають, що робити!
— А мене хто попереджав, коли вони вирішили приїхати?
У трубці запанувала тиша.
— Олено, що ти таке кажеш? Це ж рідня! Сім’я! Так не можна…
— Можна, мамо. Я вже півтора року живу не у своїй квартирі, а в прохідному дворі. Ці «гості» їдять мої продукти, сплять у моєму ліжку, вимагають, щоб я їм готувала й прала. Вони розбили мою улюблену чашку, зіпсували меблі, розмалювали шпалери. А потім розповідають усім, як добре відпочили за мій рахунок.
— Олено!
— Мамо, коли я купувала цю квартиру, я думала, що це буде мій дім. А вона стала безкоштовним готелем. Знаєш, що мені тітка Світлана минулого тижня сказала? Що я маю бути вдячна за те, що до мене їздить родина — це ж така честь!
— Але ж якщо ти приїдеш до нас…
— Я не приїду, мамо. Бо в мене немає відпустки. Я витрачаю всі свої вихідні на те, щоб прибирати квартиру після чергових гостей і купувати нові продукти. Мені доводиться більше працювати, бо витрати зросли вдвічі.
Мати мовчала. Було чути, як хтось на фоні обурено каже: «Треба ж, яка невдячна!»
— Передай тітці Раїсі, — продовжила Олена, — що в місті багато готелів. Хостелів також вистачає.
— Оленко, ти ж не можеш так із рідними!
— Можу, мамо. І буду.
Вона вимкнула телефон. Треба було скласти план. Дзвінок директорові, згода на посаду у новій філії, збирання речей. Те, що більшість меблів зіпсовано — не страшно. Не буде жаліти, коли здасть квартиру.
Квартиру потрібно здати. Нехай приносить дохід, а не головний біль.
За місяць Олена сиділа на балконі службової квартири. Гори на горизонті здавалися нереальними у вечірньому світлі. Від мами прийшло кілька повідомлень у месенджері, але вона їх не читала.
Зарплата була вдвічі більшою, ніж у Львові. Квартира — простора, з видом на гори. І головне — ніхто не врився туди з валізами, не з’їдав продукти з холодильника й не вимагав зварити борщ.
Десь у Чернігові тітка Раїса, мабуть, досі не може зрозуміти, чому племінниця виявилася такою невдячною. А у Львові нові квартиранти з квартири на Садовій дивуються, коли до них час від часу дзвонять у двері незнайомі люди й кажуть, що приїхали в гості.
Олена допила вино й пішла готувати вечерю. Для себе. У своєму домі.
Гори темніли на горизонті, і вперше за довгий час їй справді хотілося додому. Туди, де вранці вона прокинеться у власному ліжку. Де холодильник буде повен їжі, яку з’їсть лише вона.
Родичі, певно, ще довго розповідатимуть історію про невдячну племінницю, яка «зазналася» і покинула сім’ю. Хай розповідають. У неї тепер є історія краща — про те, як вона повернула собі власне життя.