Коли по приїзді до дому, заглянула в сховок, то від побаченого схопилася за голову. В руках тримала всього 500 євро! А де ж інші?

Поїхала я ще кілька років тому в Португалію на заробітки. Не легко там було — і прибирала, і на кухні працювала, і за старенькими доглядала. Але все трималась, бо знала заради чого: щоб дітям легше жилось. Переважно всі гроші, що заробляла, висилала додому — доньці своїй, Оксані. Довіряла їй, як собі.

– Оксанко, ти відкладаєш, га? На квартиру чи хату, щоб потім не жити по чужих кутках.

Вона мене завжди заспокоювала:

– Мамо, звісно, все буде добре, ми все правильно робимо.

То з зятем повезло, на всі руки майстер. Розбудували вони хату, що в селі від бабці залишилась. Навіть зекономили на ремонтах, без майстрів.Чесно вже як пару років з того часу не була вдома. Нарешті приїхала, думаю: загляну в свій сховочок, що там на відкладала. Аж руки трусяться від хвилювання. Відкриваю… Перераховую… Раз, два, три… Та там лиш якихось 500 євро!

Я 10 разів перераховувала, думала, може десь між речами сховали ще. Ніде нічого. Ноги підкосились, серце в п’яти впало. Сиджу, ні жива ні мертва. Як закричу до Оксани:

— Оксано! Йди сюди швидко! Де гроші!? — аж голос тремтить.

Вона забігла така спокійна, навіть не перелякалась.

— Доню, може ти десь переклала, може хтось украв?.. Ну ж було ж тут мінімум 6 тисяч євро!

[the_ad id=”93507″]

А вона мені так спокійно, ще й сміється:

— Та мамо, не переживай ти так. Були гроші, та й нема. Все зараз таке дороге, що й не вспієш глянути — вже все пішло.

— Як то “пішло”?! — питаю. — Та це ж роки моєї праці, я ж кожну копійку рахувала! Як могла, доню?

— Ну що ти знову починаєш? Купили машину, потім треба було лагодити, дітям одяг, нам на життя… Що, тепер сидіти і сумувати? Поїдете ще раз, підзаробите!

Стою, дивлюсь на неї і не можу повірити. Рідна донька…. А вона — “ще поїдете”. Наче то я молода дівчина, а не вік свій на чужині марную.

А найгірше — навіть жалю в очах її не побачила. Ні “мамо, вибач”, ні “я щось не так зробила”. Легко так, ніби про дрібницю говорить.

Отака от в мене історія. Як то кажуть — довіряй, але й перевіряй…