Ліза тихо зітхнула і зайшла на кухню:
— Максиме, ти знову всю ніч просидів за ноутбуком? Коли ж ти почнеш дбати про себе?
— Кохана, я працюю заради нас, заради нашого малюка, — Максим ніжно провів долонею по її круглому животику. — Не переймайся за мене!
Єлизавета зібрала вчорашні чашки й почала заварювати м’ятний чай. Сьогодні в неї було планове УЗД, на якому мали нарешті сказати, хто у них буде — хлопчик чи дівчинка.
— Може, поїдеш сьогодні зі мною в клініку? Мені так хочеться дізнатися разом стать дитини! — з надією запитала вона.
— Я сам хотів би бути поруч у цей момент… Але, на жаль, справи. Та ще й батько просив заїхати до нього.
— Гаразд, тоді ввечері будемо разом. Зайду в магазин, куплю тортик.
— Ой, Лізо, зовсім забув сказати… Тортик знадобиться. Сьогодні прийдуть гості.
— Друзі? Але ж вони були в нас позавчора. Може, сьогодні просто побудемо вдвох? — м’яко усміхнулася вона.
— Ні, це не друзі. Сьогодні приїде моя сестра.
— Сестра? — Ліза здивовано подивилась на чоловіка. — Ти ж знаєш, які в нас із нею стосунки… Навіщо її кликати, особливо в такий день? — стараючись говорити спокійно, мовила вона.
— Це не я. Це батько наполіг. Ми ж рідні. Повинні підтримувати зв’язок. Тим паче, в неї більше нікого немає, крім нас.
— Я знаю. Але ще краще знаю, що вона про мене думає…
— Не злись. Вона приїде о сьомій. Приготуй щось смачне, посидимо, як колись, — Максим ніжно поцілував її в щоку й вийшов збиратись на роботу.
Ліза пройшла у спальню, сіла на диван і згадала першу й останню зустріч із Мариною — сестрою Максима.
Марині було всього сімнадцять. Різка, норовлива дівчина, вічно незадоволена. Їхня мама давно померла, тому Марина жила з батьком у двокімнатній квартирі.
Вперше Ліза зустріла Марину трохи більше року тому, за кілька місяців до весілля. Вона хвилювалась: хотіла сподобатися, справити гарне враження. Тому до того вечора готувалась старанно — склала меню, підібрала сукню: не надто просту, але й не кричущу. Одягла витончену біжутерію й довго сервірувала стіл.
Пролунав дзвінок. Серце забилось сильніше.
Двері відчинила Марина, а слідом увійшов Ілля Петрович — батько Максима й Марини. Найбільше Ліза боялася саме його реакції. Зі слів чоловіка, дитинство у них було суворе: батько виховував жорстко, прагнув зробити з дітей сильних особистостей. Але її побоювання виявилися даремними — Ілля Петрович виявився привітним, легко знайшов спільну мову з Лізою, навіть поговорили про спільні захоплення.
А от Марина з перших хвилин продемонструвала своє ставлення.
Щойно переступивши поріг, вона холодно оглянула Лізу й мовчки закотила очі. Єлизавета одразу зрозуміла — нічого доброго від цієї дівчини чекати не варто.
Вона намагалась бути привітною, подала карбонару в вершковому соусі — одну зі своїх коронних страв. Марина навіть не доторкнулась до їжі. Увесь вечір вона сиділа з незадоволеним виглядом, спілкувалась з усіма, окрім Лізи.
Наступного дня Єлизавета випадково почула розмову Максима з сестрою по гучному зв’язку. Він був в іншій кімнаті, а Ліза готувала на кухні.
— Подивись на неї! Вона явно розраховує лише на твої гроші! А ти бачив, як вона на мене дивилась? Мені твоя колишня більше подобалась. А ця… Одягається без смаку, готує жахливо…
Ліза не стала слухати далі. Вона одразу вирішила, що більше не хоче бачити цю дівчину у своєму домі.
Коли Максим закінчив розмову, він вийшов у коридор, кинув короткий погляд на дружину й мовчки пішов заварювати чай.
— Я чула, що сказала твоя сестра про мене! — різко звернулася до нього Ліза.
— Ну і що? Висловила свою думку. Що тут такого?
— Ти так легко це сприймаєш? Вважаєш, їй можна дозволяти таке?
— Та перестань, вона ще мала й дурна. Будь терпимішою, кохана.
— Тобто я не заслуговую на її повагу? А я ж так старалася. Готувалася до того вечора. Чим я їй не догодила? Вона ж навіть толком мене не знає!
— Вона просто підліток, який зараз на нервах. Марина до всіх ставиться з недовірою, — спробував згладити ситуацію Максим.
— Якщо я їй так не подобаюся, то у моєму домі їй більше не місце! — твердо заявила Ліза.
З того часу Єлизавета насторожено сприймала сестру чоловіка.
Коли пара дізналася про вагітність, Ліза наполягла на одному: до половини терміну не розповідати Марині. Але якось вона зазирнула в телефон Максима й виявила переписку з сестрою, де він уже повідомив їй про майбутнє поповнення в сім’ї. Замість привітань Марина відповіла різко:
— А ти впевнений, що дитина справді твоя? Може, це хтось інший постарався?
Після цього ненависть Лізи до сестри чоловіка тільки посилилась. І от, через кілька місяців, на них знову чекала зустріч.
— Навіть нічого готувати не буду, — пробурмотіла Ліза собі під ніс. — Куплю якийсь тортик — і досить.
— У вас буде дівчинка! — усміхнулася лікарка.
Ліза радісно вигукнула, сльози самі потекли по щоках. Подякувавши лікарці, вона одразу захотіла поділитися цією новиною з чоловіком, але вирішила залишити сюрприз на вечір.
Здавалося, цього дня нічого не могло зіпсувати їй настрій. Вона зайшла в кондитерську, купила улюблений торт із карамельною начинкою і вирушила додому чекати на Максима.
Ліза сподівалася, що чоловік повернеться раніше, і вони разом зустрінуть його сестру. Але Максим не відповідав на дзвінки, і його все не було.
[the_ad id=”93507″]
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Ліза відчинила — перед нею стояли Максим і Марина. У нього в руках був великий рожевий чемодан.
— Привіт, Лізо! — з удаваною люб’язністю промовила Марина.
— Привіт… Ти кудись зібралася? — здивувалася Ліза.
— Хіба Максим не сказав? Я тепер житиму у вас. Переїжджаю.
Ліза перевела погляд на чоловіка, який уникав її очей. В них читалися образа й розчарування.
— Коханий, можна тебе на хвилинку? — звернулась вона до Максима, і вони пішли до іншої кімнати. — Це як розуміти — вона житиме з нами?! У неї ж є батько! А в нас скоро народиться дитина! Ти взагалі думаєш про нас?!
— Лізочко, не хвилюйся, тобі не можна нервуватись. Річ у тім, що батько змушений поїхати в інше місто. Він не міг залишити Марину саму. Як я можу кинути рідну сестру?
— А про нашу сім’ю ти подумав? Їй майже вісімнадцять! Невже не може сама пожити кілька місяців?
— Е-е-е… — пролунав голос Марини. — Мені так і стояти на порозі? Може, покажете мені кімнату?
Ліза, стримуючи сльози, запросила дівчину пройти у вітальню. Звісно, вона не хотіла приймати Марину у своєму домі, але й вигнати її за двері не могла. Того вечора вона домовилась із чоловіком: Марина залишиться лише на тиждень — не більше.
Увесь вечір увага була зосереджена на сестрі Максима, і Ліза навіть забула розповісти про результат УЗД. Що найбільше зачепило — Максим так і не поцікавився ним сам.
— Коханий, ти нічого не забув? Сьогодні я була на УЗД… Дізналася стать дитини, — вирішила нагадати Ліза.
— Ой, зовсім вилетіло з голови. Давай заваримо чаю, і ти скажеш нам цю новину за столом!
— Максиме, це важлива новина для нас двох. Я хочу, щоб ти дізнався її прямо зараз, не за спільним столом. У нас буде дівчинка!
Він підійшов і ніжно обійняв її. Його обличчя світилися щастям.
— Ну а тепер — святкувати! Ходімо, скажемо новину Марині!
— Чесно кажучи, мені б не хотілося ділитися цим із твоєю сестрою, особливо коли йдеться про дитину…
— Та ну, годі! Вона ж теж частина нашої родини. Марина, ходи на кухню! У нас для тебе сюрприз! — гукнув Максим, прямуючи до чайника.
Повідомивши Марині радісну новину, Ліза внутрішньо напружилася — і не дарма. Замість привітань у відповідь прозвучав зухвалий коментар:
— А чому ти зможеш навчити дівчинку? Як псувати смак страв і вдягатися без смаку? Якби був хлопчик — Максим виростив би з нього справжнього чоловіка!
Перші дні спільного проживання з сестрою чоловіка були терпимими. Але минув тиждень — а Марина нікуди не збиралася. Ліза кілька разів обережно порушувала це питання з Максимом: хотілося бодай трохи особистого простору. Але він щоразу просив потерпіти — «до повернення батька», термін якого залишався невизначеним.
З часом Марина почала почуватися господаркою ситуації. Квартира поступово перетворювалась на хаос, а Ліза — на цілодобову помічницю. Гори немитого посуду, розкиданий одяг, постійний безлад — усе це залишалося після Мариної присутності. Іноді здавалося, що вона робить це навмисно, щоб вивести Лізу з рівноваги. А терпіти подібне в її становищі ставало дедалі складніше. Кілька разів Ліза намагалася м’яко натякнути дівчині, що пора б поважати чужий простір. Але всі спроби закінчувались повним ігноруванням з боку Марини.
Часом вона дозволяла собі кричати на Лізу, говорити грубощі, насміхатись. Терпіти таке ставало нестерпно. Але Максим і уявити не міг, щоб вигнати рідну сестру — боявся її образити.
— Коханий, я більше не можу! — Ліза підвищила голос, намагаючись, щоб Марина почула. — Коли це закінчиться?
— Потерпи ще трохи. Скоро батько повернеться, і вона знову житиме з ним. Це тимчасово.
— Тимчасово… Ти ж обіцяв, що вона поїде через тиждень! А тепер що? Це ще місяцями триватиме? Мені скоро народжувати! Поговори з нею, поясни, що тут не гуртожиток! І нам потрібне місце для дитини!
— І що ти хочеш, щоб я з нею зробив?! Вона — бідна, самотня дівчина, яка не має даху над головою! Прояви розуміння, будь мудрішою, — пробурмотів Максим і пішов спати.
Кожна розмова з чоловіком закінчувалась сваркою. Він захищав сестру, як маленьку дитину. А вільний час волів проводити з нею — грати в приставку, замість того щоб бути з дружиною, обговорювати сімейні справи чи просто разом дивитись фільми.
Та одного дня сталось те, що кардинально змінило їхнє життя.
Максима раптово відправили у відрядження. Ліза залишилася вдома сама — точніше, не зовсім сама, а з Мариною. Зазвичай, коли чоловік їхав, вона не засмучувалась — навпаки, такі періоди давали можливість зосередитися на собі: читати, займатися йогою, зустрічатися з мамою й подругами. Але тепер ця думка викликала тривогу.
— Максиме, як я впораюся з нею сама? Вона мене може довести до нервового зриву! Я можу народити передчасно!
— Не перебільшуй. Просто намагайся не конфліктувати. Вона ще маленька, дурненька.
— Може, хоча б скажеш їй, щоб допомагала мені, прибирала за собою? Мені тяжко на такому терміні.
— Поговорю обов’язково. Не хвилюйся. Я всього на тиждень. Що може статися за сім днів?
Щойно Максим поїхав, Ліза вирішила проводити якомога менше часу вдома й поїхала до мами.
— Мамо, я більше не можу! Я божеволію від цієї дівчини!
— Переїжджай до мене, поки вона живе у вас. Місце знайдеться. Тобі не можна хвилюватися. Або просто збери її речі й вистав за двері, поки Максима немає.
— Ні, я не можу. Уявляєш, як він розлютиться, якщо дізнається, що я вигнала його улюблену сестричку?
— Тоді приїжджай до мене. Поки вона не поїде — живи зі мною.
— Свою квартиру я їй не віддам! Чому я маю йти зі свого дому через якусь Марину?
Після довгих посиденьок за чаєм і розмовами Ліза повернулась додому. Марина зустріла її з незадоволеним виглядом і одразу почала чіплятись:
— Ну, нарешті з’явилася! Цікаво, де це ти так затрималася?
— Думаю, це тебе не стосується… Навіщо влаштовуєш мені допит?
— Ну-ну. Подивимось, як ти заговориш, коли брат повернеться, — єхидно кинула Марина.
— Довго ти у нас все одно не залишишся. У мене скоро дитина, треба готувати дитячу. Тобі просто стане ніде жити.
— Скільки домовлюсь із братом — стільки й залишусь. Це тебе не стосується.
— Ще й як стосується! Ця квартира дісталася мені від бабусі. Я можу виставити тебе за двері будь-якої миті — просто совість не дозволяє.
Наступного дня Ліза знову провела більшу частину часу у мами. Повернувшись додому, вона одразу ж помітила безлад у коридорі — купа взуття, а з кімнати Марини лунала гучна музика, яку було чути навіть у сусідів. Зайшовши всередину, Ліза вимкнула колонки і ввічливо попросила гостей залишити квартиру.
— Тепер ти ще й хочеш мене осоромити перед друзями? Так я тобі цього не пробачу! — злісно кинула Марина.
— Як тільки повернеться Максим — ти більше тут не залишишся!
Тиждень відрядження минув швидко. Щойно Максим переступив поріг, до нього з жалобами кинулася Марина, театрально приклавши руку до щоки.
— Нарешті ти повернувся, Максе! Твоя дружина таке тут влаштувала… — почала вона, всхлипаючи.
[the_ad id=”93507″]
— Заспокойся й скажи нормально, що сталося?
— Ти якраз вчасно прийшов — інакше не знаю, що б вона зі мною зробила! Вона мене вдарила, бо я пообіцяла розповісти тобі всю правду…
— Що саме, Марин? — Максим перевів погляд на Лізу.
— Та вона ж тобі весь цей час зраджувала! І дитина, можливо, взагалі не твоя! — вже з викликом закричала сестра, продовжуючи зводити наклеп на Лізу.
— У тебе совість є взагалі? Навіщо ти таке вигадуєш? — обурилася Ліза. — Це ж чиста брехня!
— А ти знаєш, де вона ночами пропадає? Я бачила на власні очі — то один її проводить, то інший! — додала Марина.
— Іди в свою кімнату, Марина, — строго сказав Максим, відправляючи сестру.
Повисла гнітюча тиша. Ліза дивилася на чоловіка широко розплющеними очима, не вірячи в те, що відбувається.
— Лізо, це правда? — нарешті заговорив він.
— Звичайно ж, ні! Я була кілька разів у мами, одного разу затрималась — і все. Подзвони їй, вона підтвердить. Невже ти можеш повірити Марині?! Вона ж завжди мене недолюблювала!
— Припустимо. Але навіщо ти її вдарила? Як ти могла?
— Що? Ти серйозно думаєш, що я могла її вдарити?!
— Ну, не буде ж Марина просто так брехати. Я ж добре її знаю.
— А мене, виходить, не знаєш? Послухай, мені скоро народжувати, я більше не дозволю принижувати себе й нашу дитину. Я хочу, щоб твоя сестра поїхала. Просто зараз. У неї є батько, вона доросла людина. Люди в її віці самі себе забезпечують.
— Як ти це собі уявляєш? Ми ж не можемо просто вигнати її на вулицю. Треба дочекатись батька, він просив приглянути за нею.
— Ні, Максе. Я більше так не можу.
— Тоді я піду разом із нею, — холодно відповів він.
Ліза не очікувала такого повороту. Вона передбачала сварку, але щоб чоловік пішов слідом за сестрою — такого не могла навіть уявити.
— А як же ми? Дитина? Ти справді готовий покинути вагітну дружину?
— Це тимчасово. Поживу з Мариною в батьківському будинку до його повернення. А щодо дитини… краще перевірити, хто її справжній батько. Я ж усе почув, що казала Марина.
— Та вона ж тобі нахабно бреше! Як ти можеш вірити їй, а не мені?
Максим вірив кожному слову сестри. Він пішов того вечора — і більше не повернувся. Ліза давно боялася саме цього — вплив Марини на нього був надто сильним. Вона навіть не намагалася йому телефонувати чи просити повернутись. Того вечора вона зрозуміла: її чоловік завжди буде на боці сестри.
Через кілька місяців Ліза народила дівчинку. Але сама вона не залишилася — мама переїхала до неї і допомагала виховувати онуку. Максим намагався повернутись, але Ліза не змогла пробачити його. Якщо він покинув її у найтяжчий момент — отже, не любив по-справжньому.
Єдине, про що вона шкодувала — що не виставила Марину ще тоді, коли ще можна було врятувати їхню родину.