Дар’я швидко відчинила двері й застигла на місці: перед нею стояв незнайомий візочок, а в руках у чоловіка — дитина.
Коли Дар’я повернулася додому, вечір вже давно огорнув місто. Вологе, прохолодне небо майже зливалося з дахами, а по мокрому асфальту текли тонкі струмочки після нещодавнього дощу. Калюжі відбивали мерехтливі вуличні ліхтарі — вони блимали, немов втомлені зіниці. Вона піднялася на четвертий поверх пішки — ліфт знову не працював. У під’їзді стояв запах старості: пил, пліснява і ледве вловимий аромат дитячого — ніби зовсім недавно тут хтось пройшов з малюком на руках.
Як завжди, вона хотіла переступити поріг і гукнути чоловіка: «Максе! Я прийшла!» — але слова застрягли в горлі. Просто при вході стояла дитяча коляска. Стара, велика, з потерто-синіми боками, місцями подряпана. Спиці трохи поблискували у світлі ліхтаря, що пробивався крізь брудне скло. На підлозі шаруділо сухе листя, занесене протягом.
— Максе! Це ще що таке? — її голос звучав напружено. — Знову сусіди натягли? Треба поговорити, щоб не захаращували сходовий майданчик!
З глибини квартири пролунав голос Максима:
— Це не сусіди, Дашо… Це… тепер це наша коляска.
Дар’я застигла, мов укопана. З кімнати вийшов чоловік, на руках він тримав щільний згорток. У рожево-блакитній ковдрі мирно спав новонароджений малюк — крихітний, з рум’яними щічками, трохи відкритим ротиком і рівним диханням.
Максим простягнув їй записку. Почерк Дар’я впізнала одразу:
«Дар’є, пробач мене. У мене не було вибору. Його батько покинув мене ще до народження. Потім я зустріла іншого чоловіка, ми їдемо за кордон. Дитина йому не потрібна. Благаю, подбай про Рому. Я знаю, ти добра. Пробач… Ксюша.»
Дар’я опустилася просто на підлогу, притулившись до стіни. У кватирку вривався холодний вітер, зриваючи останнє листя з дерев і ганяючи його по двору. Вона дивилася на дитину й відчувала, як усе всередині стискається. Рома. Син її молодшої сестри. Та зникла три роки тому після жорстокої сварки. А сьогодні її син опинився на порозі чужого життя.
Максим зітхнув з роздратуванням:
— Даш, уяви — третя ночі, а він репетує так, що сусіди точно викличуть поліцію. Так далі не може тривати. — Тоді йди у вітальню, я посиджу з ним. — Це моя квартира, зрештою! Мені що, взагалі не можна спати?
Наступний день почався похмуро. Сіре хмарне небо нависло над будинками, повітря було сирим і пронизливо холодним. Дар’я закутала малюка тепліше й попрямувала до парку. Алеї були всіяні листям усіх осінніх відтінків — жовтим, червоним, коричневим. Під ногами хрустіло й шаруділо. Десь у далечині хтось палив гілки — запах диму змішувався з ароматом сирої землі. Вона йшла повільно, візочок м’яко погойдувався, а в голові роїлися тривожні думки: як оформити опікунство? Де шукати Ксюшу? Що робити, якщо нічого не вийде?
— Дар’я! — раптом долинуло ззаду.
Вона озирнулася. Перед нею стояв чоловік років тридцяти, високий, у довгому бежевому пальті. У його темних очах читались розгубленість і невпевненість.
— Хто ви такий? — насторожено запитала вона.
— Мене звати Ігор. Я… батько Роми.
Дар’я відчула, як кров стигне в жилах.
— Що вам потрібно?
— Я хочу забрати свого сина. Ми з Ксенією не були офіційно одружені, але це — моя дитина. Я можу зробити ДНК-тест.
— Забудьте про цей тест! — різко відповіла Дар’я. — Ви вже кинули його одного разу. Думаєте, я просто так віддам вам малюка? Йдіть і більше не з’являйтесь тут.
Серце билося, як барабан. Вона різко розвернулася і прискорила крок. Колеса коляски гриміли по плитці, в обличчя бив крижаний вітер.
Вдома Дар’я розповіла все Максиму. Той лише пирхнув:
— Чудово! Хай забирає. Може, тоді ми знову почнемо жити нормально. — Ти взагалі слухав мене? Він їх покинув! — А я, по-твоєму, не кинутий? Ти тепер думаєш тільки про нього! А в нас борги, робота, стосунки! — Максим різко підвівся, схопив куртку й гримнув дверима. У квартирі повисла тиша, яку порушувало лише тихе дихання немовляти. Дар’я стояла посеред кімнати, відчуваючи, як все всередині руйнується.
Наступного дня вона знову пішла до парку. Вітер став ще різкішим, небо затягло хмарами, подекуди йшов дрібний дощ. Ромка мирно спав у візочку. І раптом знову пролунав голос:
— Дар’я, зачекайте, будь ласка…
Цього разу вона зупинилась.
— Я їх не кидав. Я шукав Ксюшу. Вона зникла. Коли знайшов — вона вже прийняла рішення. Хотіла залишити дитину й виїхати. Я приїхав, але було пізно. Тепер я хочу бути поряд із сином. У мене є власна квартира, стабільна робота, навіть няня. Ви можете бачитися з ним, коли захочете. Я не забираю, я пропоную.
Дар’я довго мовчала. Вітер теребив її волосся, а візочок між ними наче став невидимою межею. У його очах вона бачила втому, жаль і рішучість. Він не виправдовувався, не благав — просто говорив від серця.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Але я буду навідуватись часто. Дуже часто.
Через кілька днів вона приїхала до нього. Простора трикімнатна квартира в новобудові на околиці міста. Світла, тепла, затишна. У дитячій — акуратне ліжечко, м’які іграшки, книжки на поличках і тепле світло нічника. Все говорило про турботу і любов.
— Ну от, тепер точно виспимося! — пробурмотів Максим, коли вона повернулась. — Не чекав, що він забере його так швидко!
Дар’я довго дивилась на нього. І раптом спитала:
— А своїх дітей ти теж так легко віддаватимеш? — Та мені й чужі набридли! Мені й без них добре було! — різко відповів він.
Вранці вона мовчки зібрала речі. Максим навіть не намагався зупинити:
— Тільки не повертайся.
Вона переїхала до подруги, спала на розкладачці на кухні. Наступного дня набрала номер Ігоря:
— Можна, я приїду? Мені потрібно побачити Рому.
Він зустрів її тепло. В його очах був біль, але не жалість. Він обережно запитав:
— Ти в порядку?
— Я пішла від Макса. Більше не могла.
Він кивнув. А тоді, ніби приймаючи рішення, сказав:
— У нас три кімнати: одна моя, друга — Ромчина, а третя може стати твоєю. Залишайся.
І Дар’я залишилась.
Минуло два роки. Вони одружились. Ще за рік у них народилась Маша — маленька, рум’яна, з пухкими ручками і маминими очима. Їхній дім наповнився запахами ванілі, кави і дитячого крему. За вікном завірюха малювала візерунки на склі, на кухні грало радіо, а Дар’я вперше за багато років почувалась вдома. Де тепло. Де тебе люблять. Де тебе чекають.