– То на Миколая твоя мамця грошей не мала, щоб дітям подарунки зробити. На двох стратилася, аж на одну упаковку цукерок. Теплу підлогу вона також хоче, але за наші гроші, бо вона бідна і нещасна. А ось волосся собі в п’ятдесят з гаком наростити за 15000, прошу дуже, десь та й знайшлися, – сказала я на одному подиху чоловіку.
Він тільки мовчки дивився на мене, опустивши голову, наче хлопчик, який боїться отримати зауваження. Мені ставало ще більше прикро. Ну як можна не реагувати на таку ситуацію?
– То що ти мовчиш? Хочеш сказати, що я не права? – не витримала я.
– Та ні… Просто мамі важко, ти ж знаєш. Вона все життя економила, а зараз, можливо, захотілося трошки пожити для себе, – спробував він виправдати свою маму.
– Пожити для себе? На наші гроші? Бо на свої в неї, як завжди, “не вистачає”. А нам? Нам хто допоможе? Хто подарує дітям нормальне дитинство? Хто зробить сюрпризи, про які вони мріють? – мій голос затремтів від обурення.
Чоловік мовчав. Мабуть, десь у глибині душі він розумів, що я права, але визнати цього переді мною не міг. Бо ж то його мама.
А все почалося ще перед Різдвом. Я, як завжди, планувала, як зробити свято особливим для нашої сім’ї. Діти чекали подарунків, я вибирала прикраси для дому, а свекруха тим часом готувалася до свого корпоративу.
– Доню, я тут подумала, може, ви допоможете мені з підлогою? – якось невимушено почала вона під час чергового візиту. – Бо там трохи дорого, а ви молоді, то легше заробити. Ну і вам же самим теж буде приємно, коли приїжджатимете в гості.
[the_ad id=”93507″]
Я ледь стрималася…
– Мамо, ми зараз самі ледве зводимо кінці з кінцями. Трохи заощаджуємо, щоб зробити ремонт у дитячій, – відповіла я якомога спокійніше.
– Ну як знаєте, – відмахнулася вона, наче це взагалі дрібниця.
А потім я побачила її нову зачіску. Величезна, пишна копиця густого, сяючого волосся, яка виглядала зовсім неприродно.
– Ого, мамо, яка ви гарна! – не втрималася я. – Це ваш перукар так постарався?
– Ага, наростила трішки. Що, гарно? – гордо відповіла вона, розглядаючи себе у дзеркалі.
– Та гарно, звісно. А скільки ж це коштувало, якщо не секрет?
– Та не дуже багато. П’ятнадцять тисяч. Але ж то раз на багато років! Ну а як я мала йти на корпоратив? Чи ти хочеш, щоб з мене всі сміялися? – відповіла вона тоном, який не терпить заперечень.
І ось тепер, коли я згадала про ті п’ятнадцять тисяч, а також про одну упаковку цукерок на двох дітей, моє обурення вирвалося назовні.
– Знаєш, я нічого проти не маю, щоб вона жила, як хоче. Але чому за наш рахунок? – знову звернулася я до чоловіка. – Ми не просимо в неї грошей, хоч могли б, бо зараз не солодко. Але чому ми маємо оплачувати її забаганки?
– Вона просто не розуміє, як це виглядає зі сторони, – спробував він пояснити.
– Не розуміє? Ну то може, варто їй пояснити? Або ти скажеш, або я. Бо мовчати більше не збираюся.
– Добре, я з нею поговорю, – здався чоловік.
На цьому розмова закінчилася, але питання залишилося. І не тільки питання грошей, а й справедливості. Я
к вважаєте, чи варто взагалі в таких ситуаціях мовчати? Чи краще все-таки сказати, як є? Що б ви зробили на моєму місці?