Мама захворіла ще у листопаді. Іра спочатку телефонувала татові, просила переказати гроші, потім перестала. Він не відмовлявся, казав:
— Завтра перекину.
— Після зарплати обов’язково.
— От у суботу владнаю справи й…
Тато пішов з родини, коли Ірі було дев’ять. Працював вахтовим методом і там завів іншу сім’ю. Мама дізналася, плакала, вони довго сварилися, а потім тато зібрав речі та поїхав. І без нього стало спокійніше, навіть попри постійну нестачу грошей. Але мама перестала нервувати й плакати, як раніше. Іра звикла рости без тата, який телефонував тільки на день народження, а аліменти переказував дедалі рідше. Але коли мама захворіла, звертатися було більше ні до кого.
Іра влаштувалася на роботу: після школи мила посуд у ресторані та розносила газети. Ще у вересні вони з мамою обирали університет для вступу, а тепер Іра придивлялася до вакансій офіціантки та навіть до коледжу не планувала йти.
— Михайлова, з твоїми мізками соромно мати такі оцінки! — сварилася класна керівниця. — Про що ти взагалі думаєш?
Про маму Іра нікому не казала. А навіщо? Щоб жаліли? Вона цього не хотіла. Тому знизувала плечима й навчалась як доведеться.
Для лікування були потрібні гроші. Багато грошей. Марина Василівна, лікарка, дала контакти приватної клініки, де мамі могли допомогти. Іра збирала гроші й мріяла, що мама одужає, і тоді вона вступить у медичний. Стане лікаркою, найкращою, і всіх лікуватиме безкоштовно.
Того дня до школи вона не пішла: знайома з ресторану запропонувала підробіток — роздавати листівки в торговому центрі. Іра погодилася, це ж краще, ніж нічого. Костюм був дурнуватий, спина пріла і свербіла, але Іра видавлювала з себе усмішку, коли вручала купони відвідувачам.
— Михайлова, це ти, чи що?
Перед Ірою стояла смутно знайома дівчина. Згадати її ніяк не вдавалося.
— Це ж я, Олеся! — засміялася дівчина.
І тут Іра пригадала. І почервоніла: Олесю вона, разом з іншими однокласницями, цькувала всю середню школу. Після одного особливо жорсткого випадку з унітазом мама Олесі перевела доньку в іншу школу. Ну, от тепер Олеся може познущатися у відповідь з Іри: судячи з модного одягу й сяючого обличчя, вона давно перестала бути ізгоєм. А Іра стоїть у костюмі білочки з немитою головою і стоптаними кросівками.
— Привіт, — сказала Іра. — Маєш гарний вигляд.
— Дякую! А я дивлюсь — ти це, чи не ти? Вирішила підійти. Дивлюсь — ти.
— Ага.
— А чого не в школі? Ти ж відмінницею була. Думала, що до одинадцятого залишишся.
— І залишилася. Тільки тепер я не відмінниця. Не до того мені.
Олеся стояла поруч і не йшла. Іра злилася — і що їй треба?
— У тебе все гаразд? — запитала Олеся. — Пробач, що питаю. Але виглядаєш ти не дуже.
Можна було проігнорувати. Або сказати щось грубе. Але Іра згадала ту, іншу Олесю, яку вони всі разом ображали, і знову стало соромно. Тепер вона знала з власного досвіду, що таке бути ізгоєм.
— Мама хворіє, — чесно відповіла Іра. — Не хочу про це, гаразд?
— Добре, — кивнула Олеся. — Слухай, а ти до котрої будеш тут листівки роздавати?
— До третьої.
— Не хочеш до мене зайти? Поговоримо. Розкажеш, як у вас справи.
Мабуть, Олесі хотілося похвалитися новим життям. І щоб Іра потім розповіла однокласникам. Ну гаразд, їй не складно.
— Давай…
Раніше Олеся була мовчазною, з неї слова не витягнеш. А тепер не замовкала ні на хвилину. Виявилося, що старші класи вона закінчила екстерном, вступила до вишу на дизайн, жила в шикарному будинку в центрі міста — з охороною й консьєржкою, як у фільмах. Іра тільки встигала дивуватися.
— Уявляєш, мама вийшла заміж за багатія, хто б міг подумати! Прямо як у казці про Попелюшку, еге ж. У нас навіть кухарка є, хоча мама й сама любить готувати. Ти не бійся, вдома зараз нікого немає: вони повезли Семена на реабілітацію. Семен — це тепер типу мій брат, хоча насправді ні. Ну, тобто син вітчима. Проходь, не соромся.
Було видно, що Олеся хизується, хоче показати, яка вона тепер успішна. І Іра їй підігравала: захоплювалася, ахала, хвалила. А про минуле — ні слова. Навіщо?
— Я зараз зварю каву і зроблю смачнючі бутери! Ти поки що оглянься — он там наша бібліотека, ти ж, здається, любила читати?
Олеся пішла на кухню, а Іра розглядала полиці з книжками, проводила пальцями по корінцях. Одну книга привернула її увагу: нова книжка улюбленого сучасного автора, вона саме мріяла її прочитати, але купити не могла — шкода було грошей. Вони з мамою обидві його поважали й завжди чекали на новинки.
Іра витягла книжку з полиці, вона розгорнулась посередині. Замість закладки лежав подарунковий конверт для грошей. Іра з цікавістю заглянула — і заніміла: там було кілька купюр по п’ятсот гривень.
Що на неї найшло, Іра не знала. Вона захлопнула книжку і запхала її до себе в рюкзак. І вчасно: саме зайшла Олеся з тацею, на якій стояли дві чашки кави й тарілка з апетитними бутербродами.
Вони поїли, після чого Олеся запитала:
— А що все ж із твоєю мамою?
Іра не хотіла розповідати. Але вона так давно ні з ким по-справжньому не говорила. І видала все як є. Навіть розплакалася.
— Та ну, ти що? — вразилася Олеся. — Навіщо ти так, зовсім одна? Треба ділитися, добрих людей багато, допоможуть. У Семена теж щось із неврологією, давай я в мами спитаю? Залиши свій номер, я подзвоню.
Рюкзак здавався Ірі жахливо важким. Дорогою додому вона кілька разів поривалася повернутись і віддати Олесі книжку. Але що скаже? Що взяла почитати без дозволу? Ні, так не піде. Треба знову напроситися в гості і якось непомітно підкинути книжку назад… Але ж гроші — цих грошей вистачить на ту платну клініку. Може, взяти їх? Якщо вони тримають гроші в книжках, то навряд чи їх потребують. Може, взагалі не помітять.
Книжку Іра заховала під матрац, але вночі не могла заснути — все здавалося, що вона випирає, тисне на ноги. Переклала у тумбочку, але спала все одно погано.
Олеся зателефонувала наступного дня і запросила в кафе ввечері. Сказала, що буде з мамою. Іра спробувала натякнути, що, може, краще вона сама до них зайде, щоб не турбувати, але Олеся сказала, що у вітчима гості.
Маму Олесі Іра побоювалась — та не могла не пам’ятати, що Іра була серед тих, хто знущався з її доньки, хай і не заводійкою. Але жінка зустріла її лагідно, розпитала про маму і сказала, що домовиться про прийом.
— Про гроші можеш не турбуватись, — сказала вона. — Чоловік і так щомісяця переказує на благодійність, нам буде приємно допомогти.
Ірі було ніяково. Але коли йдеться про маму… Залишалася ще ця дурнувата книжка. І навіщо вона її тільки взяла! Нічого, знайде спосіб повернути. Обов’язково знайде.
Слушний момент знайшовся не одразу. Поки Іра його чекала, книжку майже дочитала. Випадково облила кавою, пішла до магазину й купила нову. Конверт переклала на ту ж саму сторінку: він і не знадобився — мама Олесі дотримала слова й оплатила лікування. Воно допомагало: не так швидко, як хотілося б, але допомагало. На знак вдячності Іра все більше спілкувалась з Олесею: як вона і думала, той її вчинок був бажанням показати, яка вона тепер успішна, але от друзів у Олесі так і не було. І Іра стала її подругою. Спочатку з подяки, а потім з’ясувалося, що Олеся й справді класна, з нею було приємно товаришувати.
Книгу Іра повернула на полицю, ледве дочекалась моменту, коли в кімнаті залишиться сама. І видихнула: ніхто й ніколи не дізнається про її соромний вчинок. Але Іра помилялася.
Семен виявився їхнім ровесником. Ще більш замкнутим, ніж колись була Олеся.
— Це через хворобу, — пояснила Олеся. — Його теж у школі дражнили. Ми так і познайомились: на груповій психотерапії. А батьків наших там теж познайомили. А тепер ми — брат і сестра.
Семен був цікавим. Іра придивлялась до нього, першою написала у Facebook. Було якось ніяково — за спиною в Олесі, але вона попередньо розпитала, чи є в тієї до нього якісь почуття.
— Та що ти, він мені як брат!
У Іри й Семена виявилися схожі смаки: слухали ту саму музику, обидва любили аніме й сучасну літературу. Переписувались годинами, але коли Іра приходила до Олесі, соромилися спілкуватися при ній. Тоді Семен запросив Іру в кіно. До того часу обоє вже навчалися у вишах: Іра вступила до медичного, а Семен — на програміста. Мама остаточно йшла на поправку, Іра сама змогла оплатити їй путівку в санаторій і жила одна. Почувалась трохи ніяково, але запросила Семена в гості. Там він уперше її поцілував і пообіцяв, що завжди буде поруч.
Тепер уже від Олесі не було сенсу приховувати. Вона сміялася й називала себе свахою. Семен волів проводити час в Іри, і поки мама була в санаторії, вечорами вони дивилися аніме, разом робили домашки й обговорювали книжки.
— О, у мене була така книжка, Олеся подарувала, — сказав Семен, помітивши на полиці книгу улюбленого сучасного автора.
Іра мимоволі почервоніла, зрозумівши, що по суті ця книга — його.
Семен взяв її до рук, переглянув. Щось змінилося в його обличчі, й Іра злякалась: може, він впізнав свою книжку? Але як він міг її впізнати? Втім, Семен нічого не сказав: поставив її назад, взяв іншу, і вечір нічим не відрізнявся від звичайного.
До того моменту, поки він не пішов. Іра взяла до рук книгу, перегорнула її ще раз. І застигла: на форзаці був напис: «З Новим роком, брате! Любовіііі…»
Це був почерк Олесі.
Взяти до рук телефон Іра боялася. Може, він уже заблокував її. Може, написав, як розчарувався в ній. І Олесі точно все розповів. Почувши повідомлення, Іра зціпила зуби: що ж, вона це заслужила. Взяла телефон, трохи зволікала, щоб зібратися з духом, і відкрила застосунок.
«На добраніч!» — написав Семен.
Може, не побачив?
Іра вже набрала у відповідь «На добраніч», але тут же стерла. І написала все, як є. Розповіла, як брала будь-яку підробітку, але грошей усе одно не вистачало, як спокусилась на конверт, але одразу ж пошкодувала. Як довго не було можливості повернути книжку, і як випадково залила її кавою.
У відповідь Іра чекала побачити що завгодно. Але коли прийшло повідомлення, там було лише два речення:
«Я тебе кохаю. Яка тепер різниця, що було колись?»
І Іра відповіла:
«Я тебе теж кохаю».