— На жаль, змушена відмовити. Але залиште своє резюме — може, ситуація зміниться, — менеджерка з персоналу привітно всміхнулася, однак Віра Петрівна вже давно розпізнавала цю особливу ввічливість. Така усмішка промовисто підказувала: «Вибачте, та ваш вік замалює всі ваші переваги, однак прямо я цього не озвучу».
— Звісно, — Віра машинально кивнула й легенько провела долонею по складці на спідниці. — Дякую, що приділили мені час.
Покинувши скляну офісну споруду, вона витягла свого пошарпаного записника й зробила позначку: «П’ята відмова». Повітря було холодне й сире, ніби погода сама кепкувала з її безнадійних спроб працевлаштуватися. Здавалося, що п’ятдесяти п’ятирічна бухгалтерка з тридцятилітнім досвідом могла б отримати якусь «почесну» відпускну виплату, а не залишитися з незначною компенсацією після того, як підприємство збанкрутувало.
Зрештою Віра зупинилася перед вивіскою «Домашній затишок». За прозорими вікнами метушилися офіціанти, відвідувачі жваво вели розмови й наминали їжу. Вона полічила залишок у гаманці — двісті гривень, останні до отримання пенсії. Ще треба якось дотягнути до тих виплат.
«Чай із лимоном — 80 грн», — світилася табличка на дверях.
Віра важко зітхнула й штовхнула двері. Усередині приміщення пахло свіжою випічкою. Шлунок видивився ту апетитну атмосферу й невдоволено занив.
— Вам столик на одну особу? — доброзичливо запитав молодий офіціант, на ім’я Артем (так свідчив бейджик).
— Так, дякую. І, будь ласка, чашку чаю з лимоном.
У кафе панував якийсь неспокій. З кухні долинали роздратовані голоси, чулися слова, схожі на докори.
— Віко, де ти поділася? У нас немає вільного місця в залі! — владно гукнув жіночий голос.
— Ніно Аркадіївно, вона дзвонила, нібито застрягла в дорожньому заторі вже добру годину! — відповів хтось.
Віра дивилася у вікно, розсіяно ковтаючи образи. Потрібно було платити за комуналку, а вона уже прострочена; у холодильнику — майже нічого; дочка живе в іншому місті, у неї власні турботи. Не проситиме ж вона грошей у єдиної дитини.
— Ваш чай… ой! — раптом Артем зачепився, нахилилася таця, і гаряча рідина бризнула прямісінько на стіл, зачепивши світлу блузку Віри.
— Ой лишенько! — вона схопилася, струшуючи гарячі краплі.
— Перепрошую! — Артем, розгублено бігаючи поглядом, почав витирати серветками. — Я все компенсую! Сьогоднішній сніданок на рахунок закладу!
— Що ж тут у нас відбувається? — до них підійшла поважна пані, років шістдесяти, із вкладеним сивуватим волоссям і вишуканою брошкою у вигляді маленьких столових приборів.
— Ніно Аркадіївно, все випадково… — забелькотів Артем.
— Я бачу. Пропоную щиро перепросити пані, а вартість їжі й хімчистку ми беремо на себе, — вона повернулася до Віри зі спокійним і діловим виразом обличчя.
У цей момент доносився шум від іншого столика.
— Ми тут уже сидимо й не можемо дочекатися замовлення цілих сорок хвилин! Це обурливо! — дві пані середнього віку з ідеальною зачіскою невдоволено стукали нігтями об стільницю.
— Олено Михайлівно, Тамаро Георгіївно, перепрошую, ще якихось п’ять хвилин, у нас невеличкі труднощі на кухні…
— Нам однаково. Ми квапимось на серйозну зустріч!
Ніна Аркадіївна зберігала незворушність, хоч і було помітно, що ситуація її бентежить.
— Прийміть вибачення. Все ось-ось буде готово.
Віра мовчки вбирала ці сцени, промокаючи серветкою мокру блузку. Несподівано в голові з’явилася дивна думка:
«Просто встану і вийду, не сплативши. Це принаймні окупить зіпсований одяг».
Вона швидко записала цю ідею на серветку й заховала в сумку. Повернувся Артем із новою порцією чаю та розгорнутим меню.
— Вибирайте, що забажаєте, — і все безкоштовно.
Віра подивилася на гучну метушню довкола й раптом пригадала, як колись бабуся вчила її ліпити вареники з вишнями. «Віро, у тебе справжні золоті руки», — казала вона тоді.
Тим часом із кухні знову пролунав голос Ніни Аркадіївни: — Ви що, зовсім нічого не встигаєте? Тут повний зал, а страви не готові!
Думки в голові Віри закрутилися ще швидше. Пляма на одязі, скромні кошти в гаманці, розпачлива атмосфера… і ці руки, яким так знайоме тісто.
Зітхнувши, Віра піднялася зі свого місця й упевнено пройшла до кухні.
— Вибачте, — зупинилася вона біля дверей. — Можливо, я можу допомогти?
— Що? — Ніна Аркадіївна озирнулася, кинувши на Віру недовірливий погляд. — Ви вмієте готувати?
— Моя бабця тримала їдальню впродовж трьох десятиліть. Я ж фактично виросла на кухні, — ці слова вирвалися в неї самі.
Жінка дещо повагалася, але лишень на хвилю.
— Ну гаразд. Гірше вже точно не буде. Артеме, дай їй фартух!
У кухонному приміщенні панував повний безлад. Молодик, який, вочевидь, працював помічником кухаря, нервово метався між плитою й обробною дощечкою, час від часу розсипаючи спеції та перекидаючи посуд.
— Із чого розпочати? — Віра обережно зафіксувала фартух, намагаючись приховати тремтіння в пальцях.
— Он ті жінки хочуть омлет «по-французьки» та салат «Прованс», — буркнув помічник, не дуже вірячи в успіх.
Віра видихнула, пригадуючи: яйця, сир, трави. Нічого складного. Відчуття було таке, ніби руки пам’ятають усі потрібні рухи без підказок.
— Маємо вершкове масло? І свіжі трави?
Робота закипіла, й Віра відчула хвилю натхнення. Вона пам’ятала всі ароматні складники, усі тонкощі смаку. Минуло хвилин п’ятнадцять, і на двох тарілках вже ряснів пухкий омлет із сирним верхом і соковитий салат, що пахнув свіжістю літнього саду.
— Звідки ви везете цього кухаря? — почулося з боку невдоволених клієнток, які тепер із насолодою куштували кожен шматочок. — Це просто щось фантастичне!
Ніна Аркадіївна зі здивуванням подивилася на Віру, але та уже заходилася чаклувати над наступними стравами.
У цей час до кафе зайшов виснажений юнак і уважно вивчав меню, а потім нерішуче помахав рукою, кличучи Артема.
— Мені треба щось поживне, але недороге… — він зніяковіло пояснив. — У мене тільки сто гривень. Мама захворіла, лежить у лікарні, от я й поспішаю до неї.
Артем спинився у дверях кухні:
— Віро Петрівно, тут один студент, у нього мало грошей, а треба підкріпитися…
Віра визирнула. Той хлопчина виглядав змученим: кола під очима, пальці, переписані чорнилом.
— Запитай його, як звати маму і що в неї трапилось.
Минуло двадцять хвилин, і перед зніяковілим юнаком уже стояла миска наваристого бульйону з домашньою локшиною та свіжоспеченими пиріжками.
— Скільки це коштує? — він дивився з неприхованим переляком.
— Заклад бере на себе витрати, — рішуче мовила Віра, виходячи з кухні. — Я — Віра Петрівна, а тебе?
— Дмитро, — він мовби зніяковів. — Це надто щедро…
— Тоді візьми пиріжки й віднеси мамі. Вона зараз потребує сил.
Він подякував і дбайливо запакував гостинець.
— Знаєте, моя бабуся теж колись такі пекла, поки не померла…
Після того, як хлопець пішов, Артем глянув на Віру з сяючими очима.
— Ви просто чаклунка! — прошепотів він. — У нас відвідувачі частенько скаржаться, що меню нудне. Віка не поганий кухар, але без родзинки. А у вас…
— Та ні, це все бабуся мені прищепила. Нічого особливого, — Віра злегка зніяковіла.
— Ой, не будьте такою скромною… — проте він не встиг договорити, бо у дверях з’явилася галаслива компанія. — Оце так, учительський колектив із сусідньої школи. Вони завжди роблять великі замовлення одним махом!
Ніна Аркадіївна влетіла на кухню майже бігом:
— Проблема: замовили багато всього, а Віка досі не прибула. Ви, гадаєте, зможете впоратись? — поглянула вона на Віру досить пильно.
— Що їм потрібно?
— Вони полюбляють нашу фірмову запіканку і «Столичний» салат. Проте…
— Дайте мені хвилин двадцять і не стримуйте, — відважно промовила Віра, здивувавшись власній сміливості.
Пів години потому вчителі вже ділилися яскравими враженнями, гукаючи Артема, щоб похвалити.
— Це ж точно не звичайний «Столичний»! Вражаючий смак! Звідки ви таке вигаптували?
— Та це наше оновлене меню від нового кулінара, — гордо пояснював Артем, час від часу зазираючи на кухню з щирим захопленням.
Віра трохи змінювала звичні рецепти, додаючи секрети, успадковані від бабусі: до салату — краплю горіхової олії, до запіканки — щіпку розмарину. Вона готувала, ніби танцювала, а її пам’ять розгортала сторінки забутих кулінарних книг.
— Обов’язково перекажіть наші компліменти людині за плитою! — пролунав схвальний голос із зали.
Ніна Аркадіївна придивлялася до Віри з беззаперечним подивом.
— Я не розумію, — знизила вона голос, коли залишилися самі. — Ви ж, здається, не кухар за фахом?
— Я бухгалтер, — видихнула Віра. — Тридцять років відпрацювала. Наш завод збанкрутував минулого місяця, і з пошуком нової роботи все безрезультатно. Надто… — вона змовкла.
— Надто «досвідчена», еге ж? — з розумінням кивнула Ніна. — Знайома ситуація.
У сумочці Віри почувся вібруючий сигнал. Вона відповіла, відсунувшись у бік.
— Мамо, ну як пройшла зустріч? — у слухавці почулася легка тривога дочки.
— Лєно, ти не повіриш, — Віра стишила голос, — я тепер на кухні кафе. Готую їжу!
— Ти? — прозвучав сміх. — Мамо, ти ж завжди казала, що не в захваті від куховарення!
— Раніше я не підозрювала, що мені це подобається, — вона помітила у відбитті блискучої каструлі власне рум’яне обличчя, і зрозуміла: у ній немов пробудилося щось нове. Очі світилися, а спина була розправлена, як давно не бувало.
— Віро Петрівно! — виглянув Артем, — Чоловік за тим столиком просить з вами поспілкуватися особисто.
Туди підійшов поважний пан у костюмі.
— Сергій Вікторович Климов, директор восьмої школи, — представився він. — Можу хоч зараз потиснути руки, які сотворили цю запіканку. Я відвідую ваше кафе вже років двадцять, але таке куштую вперше!
Віра зніяковіло потерла долоні об фартух.
— Дуже рада, що вам припало до смаку.
— Слухайте, у нас за тиждень випускний. Не могли б ви взятися за фуршет? Гроші непогані.
Віра мимохіть глянула на Ніну Аркадіївну.
— Треба погодити з власницею…
— Погодимо, — кивнула та. — За годину зайдіть до мене.
І тут у дверях промайнула молода жінка, скуйовджена й захекана.
— Нарешті на місці! — видихнула вона. — Цей затор мене таки вибив із колії!
— Віко, ти запізнилася на три години, — сухо промовила Ніна. — За цей час більшість замовлень уже виконано.
Вікторія роззирнулася, побачила Віру в фартусі й здивувалася.
— А це хто така?
— Тимчасова заміна, — пояснив Артем. — І дуже вдала, слід сказати!
Вікторія побіліла, а тоді покрилася червоними плямами:
— Ви знайшли нового кухаря, навіть не порадившись зі мною? — накинулась вона на Ніну.
— Нікого спеціально не шукали, просто пощастило, що пані Віра запропонувала допомогу, — різко відповіла власниця. — Без неї ми б могли залишитись без половини гостей.
— Я ж завжди віддавала серце цьому закладу! — у Вікторії виступили сльози. — А через один-єдиний затор ви одразу готові мене зрадити?
Сергій Вікторович делікатно покашляв.
— Я, мабуть, потім поговорю з вами щодо замовлення, аби не бути тут свідком особистих суперечок.
Повисла тиша, у якій було чутно шумне дихання Вікторії. Вона зиркнула на кухню й побачила, що там усе розкладено трохи не так, як вона звикла.
— Хто насмілився переставляти мої баночки зі спеціями?! — обурено вигукнула вона. — Я ж налагодила систему!
— Насправді їх розташовано за ступенем частоти використання, — несміливо зауважила Віра.
— Ви мене ще й повчаєте?! — очі Вікторії блиснули гордовито. — Я, між іншим, закінчила кулінарну академію!
— Та я просто запропонувала допомогу, — Віра почала розв’язувати фартух. — Вибачте, Ніно Аркадіївно, дякую за чай, але я вже, напевно, піду.
— Стривайте! — власниця кафе стала перед нею, перегородивши дорогу. — У мене є ідея: проведемо кулінарне змагання. Вікторія проти Віри. Готуєте страви, які обере наш гість, — вона кивнула на Сергія Вікторовича, котрий досі стояв непевно вбік.
— Кулінарне змагання? — Вікторія роздратовано пирхнула. — Це смішно. Я — фахова спеціалістка, а вона… — дівчина зневажливо глянула на Віру, — людина просто з вулиці.
— Ця «людина з вулиці» за якусь годину отримала похвалу від усіх, хто встиг скуштувати її їжу, — холодно відповіла Ніна. — І, між іншим, у нас є можливість підписати доволі вигідний контракт на випускний. Сергію Вікторовичу, що б ви хотіли скуштувати?
Директор школи примружився, неначе зважуючи варіанти.
— Випускний — подія неповторна, — мовив він нарешті. — Тож хочеться чогось особливого, святкового, але при цьому небанального. Щоб запам’яталося учням.
— Може, замовимо традиційний ресторанний десерт? — жваво запропонувала Вікторія. — Я можу приготувати вишукані французькі птіфури чи, скажімо, тирамісу в італійському стилі.
— А яка ваша пропозиція, Віро Петрівно? — поцікавилась Ніна, повернувшись до Віри.
Та невпевнено зняла фартух.
— Вибачте, однак я, мабуть, не ризикну брати участь. Я ж не дипломований кухар.
Артем схопив її за руку.
— Прошу, не йдіть! Я бачив вирази облич відвідувачів, коли вони пробували ваші страви!
— Вона просто боїться програти, — відрізала Вікторія з усмішкою.
Це зачепило Віру за живе. Вона відразу пригадала всі ті відмови, які довелося вислухати за останній місяць, усі двері, що зачинялися перед нею через її роки. І в ній раптом заіскрилася відвага.
— Добре, — вона знову накинула фартух. — Тоді я запропоную давній український десерт за рецептом моєї бабусі — пастилу з яблук і меду.
— Пастила? — Вікторія засміялася. — Ви серйозно? Та це ж щось сільське й безнадійно застаріле.
— А мені подобається проста кухня, якщо вона з душею, — зауважив Сергій Вікторович. — Отже, приймаю ваші умови. Приготуйте кожна свій десерт.
Ніна повела Віру до свого невеличкого кабінету. Та помітила на столі документи з червоними помітками.
— Сідайте, — вказала власниця на стілець. — От скажіть правду, це вам випадково вдалося смачно наготувати, чи ви дійсно розумієтеся на куховарстві?
— Чесно? Не знаю, — зізналася Віра. — Я ніколи не була професійним кухарем. Тільки для рідних — іноді.
— А я, уявіть, теж починала без офіційної підготовки, — несподівано посміхнулася Ніна. — Знайшла кошти на це кафе, коли лишилася після розлучення без нічого.
Усередині пролунав телефонний дзвінок, Ніна відповіла, і вираз її обличчя зробився стурбованим.
— Гаразд, Ольго Семенівно, я розумію про заборгованість… — вона збавила голос. — Домовимось пізніше?
Потім вона глянула на Віру й зітхнула.
— Вибачайте, що довелося почути. Нелегкі часи настали для бізнесу. Замовлення від школи може врятувати наші фінанси.
Віра зрозуміла: її кулінарний талант зараз може допомогти не тільки їй самій, а й іншим працівникам кафе. Це усвідомлення надало їй сил.
— Я впораюся, — з рішучістю мовила вона.
На кухні Вікторія вже вправно поєднувала незвичні продукти — шафран, екзотичні ягоди, квіткові пелюстки. Рецепт обіцяв бути напрочуд стильним і сучасним.
Віра взялася за звичне й просте — яблука, мед, прянощі, збиті білки. Її рухи ставали плавними й злагодженими. Здавалося, що вона завжди жила серед каструль та інгредієнтів, а числові рахунки й бухгалтерські відомості були просто дивним сном.
Артем підійшов тихенько.
— Знаєте, Віка — донька шкільної приятельки пані Ніни, її не звільнять, навіть якби вона приготувала гірше. Але ви все одно показуйте своє вміння, — заохотив він.
Віра стримано кивнула. Насправді вона не мала мети перемагати — хотіла готувати, втілювати ідеї. Пригадала, що бабуся до пастили додавала дрібку кориці, і сама додала кілька крапель апельсинової олії.
Через півтори години феєрія двох десертів лежала на столі. Вікторієві птіфури мали вигляд справжніх шедеврів: ідеально глянцева глазур, вишукані прикраси. Натомість Вірина пастила з яблуками була скромнішою — легкі білосніжні хмаринки з пропеченими шматочками фруктів, политими запашним медом.
Сергій Вікторович поважно поглянув на обидві роботи й скуштував трохи тут і трохи там. Вікторія здавалася цілком упевненою, а Віра тихо смикала фартух, очікуючи вердикту.
— Скажу так, — озвався він нарешті, — обидва варіанти на високому рівні.
Вікторія миттєво засяяла…
— Але, — продовжив директор, — десерт Віри Петрівни має те, чого бракує у витончених сучасних стравах: пам’ять і душу. Кожен шматочок навівав мені теплі спогади з дитинства, коли гостював у бабусі в селі. Саме таку емоцію хотілося б подарувати нашим випускникам.
Раптом із Віриної сумки почав лунати дзвінок телефону. Вона спішно шукала слухавку, й із сумки випала згорнута серветка з написом: «Втікати, не сплативши. Відшкодування за зіпсовану блузку».
Ніна Аркадіївна нахилилася, підняла серветку й тихо прочитала напис. Потім перевела погляд на Віру. Кухня застигла в очікуванні.
— Зайдіть до мене в кабінет, — коротко сказала вона.
Віра, мов школярка на виклик до директора, подалася за нею з опущеною головою. У свідомості крутилася болісна думка: щойно намацала новий шлях, і миттю все зіпсує нещасна записка. Ще й навіть не скористалася тим «планом».
У кабінеті Ніна поклала серветку на стіл і поглянула на Віру:
— Поясніть, будь ласка.
Віра набрала повітря в легені.
— Коли мене облили чаєм, я була приголомшена. П’ята відмова на співбесіді за місяць, грошей майже немає, борги накопичуються, — вона ковтнула клубок у горлі. — Тож і подумала… що це буде маленькою компенсацією. А потім зрозуміла, що це лише хвилинна відчайдушність. І не пішла.
Ніна подивилася на серветку, доторкнулася до неї пальцями, а тоді дістала зі шухляди потертий записник.
— У дев’яносто восьмому я теж зневірилась і ледь не поцупила гроші з каси в мого роботодавця, — тихо мовила вона. — Усі свої тодішні думки я записувала тут, — вона легенько плеснула долонею по блокноту. — Але вчасно схаменулась і почала з чистого аркуша.
Повернувшись до вікна, Ніна зітхнула.
— Нас формують не думки, а наші дії. І сьогодні ви показали іншу сторону — майстерність і готовність допомогти. А оскільки Сергій Вікторович уже дав згоду на замовлення для школи…
— То я… — Віра розгублено стала пояснювати.
— Ви потрібні мені як шеф-кухар, — зупинила її Ніна. — З офіційним договором і зарплатнею. А Вікторія лишиться вашим заступником.
Тут у двері тихенько постукали. На порозі з’явилася Вікторія зі сльозами й тремтінням у голосі.
— Ніно Аркадіївно, мені шкода за емоції, але…
— Віко, знайомся: це наш новий шеф-кухар, — промовила Ніна, кивнувши на Віру.
Вікторія розгублено застигла. Зрештою, скрививши губи, все ж подала Вірі руку.
— Ваша пастила… Моя бабуся теж колись таку робила, але в мене ніколи не виходило відтворити той смак. Ви мене навчите?
Минув місяць, і в «Домашньому затишку» розпочалась нова ера. Меню під керівництвом Віри Петрівни зливало в собі класичні рецепти й оригінальні ідеї. Вікторія виявилася тямущою ученицею, а Артем завзято все фіксував, натякаючи, що колись вони видадуть кулінарну збірку.
— Віро Петрівно, у нас знову не проштовхнутися від гостей! — вигукнув Артем, зазираючи на кухню. — І знаєте, той директор школи знову завітав. Видно, його вабить не лише їжа…
Віра зніяковіло торкнулася комірця своєї щойно придбаної блузки. Після випускного Сергій Вікторович став її постійним «гостем» — і натякав на щось, що лежало поза межами кулінарії.
— У залі впораєшся ти, кухня — моя турбота, — усміхнувся Артем і пішов.
Вона глянула на свої руки — трохи шорсткі від гарячої води, але сильні й упевнені. Руки, які віднайшли справжнє покликання.
Із зали відлунював веселий гомін, дзенькіт приборів, схвальні вигуки. Ця мелодія тепер була її новою реальністю. Її оновлене життя.
Віра Петрівна підправила кухарську шапочку і підморгнула своєму відображенню в блискучій каструлі. У п’ятдесят п’ять років життя лише набирає обертів.