Мої подруги казали, що я з’їхала з глузду, коли знову почала звертати увагу на чоловіків. Мені 54 роки, чоловік пішов від мене. Мені просто хотілося знову відчути себе жінкою — красивою, бажаною, важливою.
І от тоді в моєму житті з’явився Віктор. Ми жили по сусідству, іноді перетинались у парку. Розмови ставали дедалі довшими, погляди — теплішими. Зрештою, він запросив мене на побачення.
Я вирішила: нехай зустріч буде в мене вдома. За день я приготувала вишукану вечерю, запалила свічки, обрала найкращу сукню.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Я відчинила… і застигла. Такого я точно не очікувала.
Мені 54 роки, і я впевнена в собі, досвідчена жінка. 26 років я була заміжня, але в якийсь момент зрозуміла: я заслуговую на краще. Я не кидалась у вир із головою, не рубала з плеча. Я дочекалася, поки син вступить до університету й поїде вчитись, а потім зібрала речі й пішла.
У мене була невелика квартира, що залишилася від мами. Раніше ми з чоловіком планували передати її синові, але тепер я вирішила: нехай сам заробить на житло. А я нарешті житиму так, як хочу.
Спершу було незвично. Чоловік намагався мене повернути, обіцяв, що все буде інакше, але я не хотіла повертатись у клітку. Я почала придивлятись до життя навколо, вчилась бути вільною й насолоджуватись цим.
Мої подруги казали, що я божевільна, якщо знову заглядаюсь на чоловіків. Але мені хотілося відчувати себе жінкою — красивою, бажаною, важливою.
Минуло кілька років, і я познайомилась із Віктором. Ми жили поруч, іноді зустрічались у парку. Розмови ставали дедалі довшими, погляди — дедалі теплішими. Врешті-решт, він запросив мене на побачення.
Я вирішила, що зустріч буде в мене вдома. Хотіла вразити його своїми кулінарними здібностями. Приготувала вишукану вечерю, запалила свічки, вибрала найкращу сукню. Хвилювалась, але водночас з нетерпінням чекала на цікаву зустріч.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. Я відчинила… і застигла. Віктор стояв на порозі. Без квітів. Без цукерок. Без жодного знаку уваги.
— Ти що, прийшов з порожніми руками? — запитала я, здивовано дивлячись на нього.
— А що тут такого? Ми ж уже не діти, — відповів він із легким подивом.
— Тим паче — усміхнулась я. — До побачення.
Я зачинила двері просто перед його носом.
Мене переповнював гнів. Як дорослий чоловік може так поводитися? Але за свої роки я засвоїла одну важливу річ: себе потрібно цінувати. Якщо чоловік із самого початку не бачить у мені жінку, а лише зручну співрозмовницю чи кухарку — далі краще не стане.
Пізніше Віктор, ображений і уражений, розніс по всьому двору чутки, що я зарозуміла і так і залишусь сама до кінця життя. Ну й нехай. Краще бути самій, ніж із тим, хто не вміє цінувати.
Може, я ще зустріну справжнього чоловіка. А може, такі вже вимерли?
Як ви вважаєте, я правильно вчинила?