Розпатлана молода жінка бігла вулицею міста, не бачачи нічого перед собою. Бувши в положенні, вона притримувала однією рукою акуратний животик.
На вулиці зима, легкий морозець, який посилювався від поривчастого вітру, а жінка бігла без головного убору, в розстебнутому пальті, а вітер тріпав її світле волосся, іноді кидаючи його на стривожене обличчя.
Молоду жінку звали Оксаною, і кілька хвилин тому їй зателефонували з незнайомого номера. Вона була на роботі, але вискочила одразу після дзвінка.
Погано пам’ятала, як схопила свою маленьку сумку, накинула пальто. Застебнути його та надіти шапку Оксана не спромоглася.
Вискочила з торгового центру, де працювала адміністратором в одному із залів, і помчала, погано розуміючи, що робить.
Отямилася через квартал. Відкинула холодне волосся з обличчя, і почала оглядатися на всі боки. Так вона далеко не добіжить. Потрібно шукати таксі.
Таксі, що домчить її до улюбленого синочка – дванадцятирічного Кирила, щодо якого Оксані й зателефонували.
Кирило з дитинства любив футбол. Дивився всі передачі, присвячені цьому виду спорту, не пропускав жодного матчу. Звичайно, коли постало питання віддати хлопчика в секцію, було зрозуміло, яку він обере.
Хоча футбол – заняття не з дешевих. Форму потрібно змінювати досить часто, бо Кирило ще росте. Спортивне взуття теж не довговічне.
Без чоловіка Оксана не потягнула б таких витрат. Як добре, що він у неї є. А найголовніше, що він сприймає Кирила, як свого сина, хоч і був вітчимом для хлопчика.
Чоловік Оксани, Олексій, ніколи на Кирила грошей не шкодував, і від початку називав його не інакше, як «наш» син. Оксана дуже вдячна була за це Льоші.
Декілька років вона з ним у шлюбі, і тільки переконавшись, що чоловік ставиться добре до її дитини, жінка зважилася на спільного малюка. Буде дівчинка, як вони з Льошею і мріяли.
Малятко неспокійно повернулося в животі у мами, коли Оксана, стоячи на вулиці під холодним вітром, виглядала таксі. Жінка застебнула пальто, і відразу замахала рукою, побачивши машину.
Таксист зупинився, попри дивний вигляд пасажирки. А коли вона назвала адресу, йому стало зрозуміло, чому жінка так стривожена, та легко одягнена.
Їде в лікарню, і попросила якнайшвидше. Зрозуміло, щось трапилося. Напевно, з кимось із близьких цієї молодої жінки, яка ще була й при надії. Таксист натиснув на газ і поїхав так швидко, як тільки можна було, не порушуючи правил.
Пасажирка на задньому сидінні дістала зі своєї сумочки телефон і, хоч таксист не збирався підслуховувати, почув її розмову.
– Льоша, – жінка схлипнула в слухавку, – мені зараз подзвонили зі спортивної школи. Кирило зіткнувся з гравцем, невдаоло впав, а на нього ще декілька неуважних хлопців, його на швидкій відвезли у лікарню.
– Льоша, та не знаю я подробиць. Тренер сказав, що схоже на травму хребта. Кирило не міг підвестися. Так, я зараз туди їду. Звичайно. Добре, зустрінемося у лікарні.
Таксист намагався довезти пасажирку до самих дверей лікарні, хоча, як з’ясувалося, вони поспішали дарма. Кирило вже був в операційній, і це тривало для Оксани нестерпно довго.
[the_ad id=”93507″]
За цей час до неї встиг приєднатися не менш стривожений чоловік. Тримаючись за руки, вони сиділи на холодній лаві приймального відділення, чекаючи, поки до них спуститься хірург-травматолог, який рятував хлопчика.
Нестерпно довго тягнувся час, а коли лікар таки спустився у приймальню, на його обличчі не було оптимізму.
Чоловік у медичному костюмі коротко кинув батькам хлопчика, що кинулися до нього, і почав пояснювати:
– Я зробив усе, що міг, але, на жаль, травма надто складна. Боюся, що поставити на ноги вашого сина мені не вдалося.
– Що? Кирило не ходитиме? – притиснула долоню до рота Оксана, намагаючись не заридати. – Як же так, лікарю? Невже нічого не можна вдіяти?
– Підняти хлопчика на ноги можна. Потрібне ще одне втручання іншого плану. На жаль, такі втручання безплатно не здійснюються.
– Тільки платно, в іншій клініці. Я дам вам адресу, куди ви можете звернутися. З цим краще не зволікати. Характер ушкодження такий, що може стати пізно.
– Ми зрозуміли, лікарю, – зосереджено кивнув Олексій, підтримуючи за плечі дружину. – Ви кажете, робиться платно. А скільки це може коштувати?
– Я можу сказати лише приблизну суму. Зараз вона може коштувати трохи більше.
Лікар озвучив ціну, і Оксана голосно застогнала, кусаючи себе за долоню, все ще притиснуту до рота. Таких грошей у них не було.
Лікар пішов. Олексій став перед дружиною, стиснув її плечі, зазирнув у обличчя.
– Ну, ти чого засмутилася? Чула ж, що шанс підняти Кирила на ноги є.
– Гроші, Льоша. Такі гроші! Де ми їх візьмемо? – шепотіла бліда Оксана.
– Ну як де? Продамо будинок на півдні. Думаю, якщо ціну не задирати, він дуже швидко піде. Нерухомість у курортному місті завжди має попит.
– І ти підеш на це? – з вдячністю спитала Оксана. – Підеш, заради Кирила?
– Дурне питання, Оксано, – звів брови чоловік. – Здоров’я сина, чи якась нерухомість… Я займуся продажем зараз. А ти йди до Кирила, підбадьор його. Скажи, що все буде гаразд. Ми обов’язково поставимо його на ноги.
Льоша пішов, а Оксана важко зітхнула. Як легко чоловік розмірковує – якась нерухомість! Адже це не просто нерухомість, це надія їхньої родини на краще майбутнє.
Коли пів року тому Олексій отримав у спадок цей будинок, вони дуже раділи. Здаючи будинок у курортному місті, можна отримувати дуже гарний прибуток. І це буде дуже доречним у зв’язку з поповненням у сім’ї.
Оксана зітхала, поспішаючи в палату до сина. І водночас зайвий раз вона переконалася, що не помилилася у виборі чоловіка!
Льоша ні на мить не задумався, коли Кирилу знадобилися гроші на лікування. Хоча цей будинок лише його. Оксана до нього жодного стосунку не має.
Минуло три дні. Оголошення про продаж будинку було викладено в рекордно короткі терміни, завдяки тому, що в курортному місті жив двоюрідний брат Олексія, який зробив фотографії нерухомості, та погодився допомогти з показом будинку.
Показувати було кому. Як тільки оголошення було опубліковано, почали надходити дзвінки.
Повернувшись із лікарні, Оксана слухала, як Льоша сперечається з потенційним покупцем, який почав надто завзято торгуватися.
У двері подзвонили. На порозі намалювалася Марта Павлівна, не дуже шанована Оксаною свекруха.
Оксана завжди намагалася ставитись до свекрухи рівно, без упереджень.
Щоправда, виходило це важко. Марта Павлівна – жінка з жорстким характером, яка звикла, щоб усе було так, як вона хоче.
Все, що не по ній, вона вважала не правильним. Одруження сина на матері-одиначці Марта Павлівна теж вважала не правильним. Вона ніколи цього не приховувала, тому не виносила Оксану.
Зараз влетіла у квартиру, зарозуміло привіталася з невісткою легким недбалим кивком, і помчала у спальню, на голос сина, що розмовляв телефоном.
Увійшла й демонстративно зачинила перед Оксаною двері, буркнувши, що хоче поговорити з Льошею наодинці.
Розмова наодинці не означала, що Марта Павлівна збиралася шепотітися. Вона розмовляла голосно, і Оксана чула все.
– Олексію, тільки не кажи мені, що ти серйозно вирішив продати будинок!
Марта Павлівна завжди, коли була незадоволена сином, називала його офіційно – «Олексій». А відбувалося це досить часто.
Оксана з сусідньої кімнати почула, яке тяжке зітхання випустив її чоловік.
– Мамо, тобі вже доповіли? Так, я займаюся продажем цього будинку. Кирилу потрібне термінове коштовне втручання. Думаю, ти в курсі, якщо знаєш про будинок.
– І що? Що з того, що цьому хлопчику потрібне лікування? Він тобі ніхто, абсолютно чужа дитина. У тебе скоро буде своя рідна донька.
– Ти про неї подумав? Вам потрібні будуть гроші, дівчинка повинна рости в достатку. Ти продаєш те, що може стати «золотою жилою».
– Мамо, почуй мене! Лікування, це не забаганка. Кирило зараз не дієздатний, без цього втручання він не встане на ноги. Це дуже серйозно.
– Я зрозуміла тебе, Олексію. Не встане і не встане, Бог із ним! Скільки людей живуть з цим! Купуйте йому візок. Думаю, він коштує не так дорого, як це лікування.
– Мій син не сидітиме у візку! Я зроблю все, щоб поставити його на ноги! – Підвищив голос Льоша.
Марта Павлівна дуже не любила, коли на неї голос підвищують, тому заволала ще голосніше:
– Який ще, твій син? Він не твій син, і ніколи ним не буде. У тебе незабаром дочка з’явиться. Про неї думай!
– Ні, це ж треба надумати, продати таку нерухомість! Навіть не думай цього робити. Я тобі не дозволяю. Чуєш? Я не дозволяю!
– Мамо, ти забула, що ти до цього будинку не маєш жодного стосунку? Я успадкував його від таткової тітки.
– Ось-ось, – волала Марта Павлівна, – хоч щось путнє від родичів твого тата перепало. Іноді мені здається, що ти такий самий віслюк, як і він. Наприклад, зараз поводишся так само.
– Не треба обзивати батька віслюком. Він нормальна людина і ми чудово спілкуємося, попри всі твої заборони. Якби ти знала, як я вмовляв його прийти на наше з Оксаною весілля.
– Батько обмежився вітанням телефоном, та подарував гроші, не з’являючись у ресторані. Бо дуже не хотів зустрічатися з тобою.
– Звичайно, ця нікчема не може подивитися мені у вічі. Він усе життя таким був слабким, безхарактерним. Олексію, не будь таким же!
– Якщо ти зараз продаси будинок і витратиш гроші на чужого пацана, це означатиме лише одне – ти такий самий тюхтій!
Хто б знав, як неприємно було Оксані в сусідній кімнаті чути всю цю розмову, але втручатися вона не збиралася, бо була впевнена в чоловікові, і тюхтієм його не вважала, жодною мірою.
Навпаки, вчинок Льоші – це вчинок справжнього чоловіка! Так це виглядало в очах Оксани.
А тим часом у квартиру ще хтось зайшов.
Оксана виразно почула кроки у передпокої. Мабуть, Марта Павлівна надто поспішала, щоб відчитати сина, і не зачинила за собою двері квартири.
[the_ad id=”93507″]
Трохи злякано Оксана вийшла в передпокій і застала там такого ж наляканого свекра – Романа Яковича.
Роман Якович великими очимаамі дивився на двері, через які долинали істеричні вигуки його колишньої дружини.
– Здається, я не вчасно. Я, мабуть, потім зайду, – позадкував до вхідних дверей чоловік.
Але було пізно, двері спальні різко відчинилися. Це Льоша, втомившись вислуховувати крики матері, вирішив її випровадити. Марта Павлівна побачила колишнього чоловіка, і переможно заволала:
– А, я ж казала, от і нікчема з’явився! Ви один одного варті. Що, Олексію, хочеш бути таким самим, як твій нікчемний татусь?
Оксана ніколи не розуміла, чому свекруха називає Романа Яковича нікчемним. Спокійний, добрий чоловік. Мабуть, надто спокійний, щоб ужитися з такою, як Марта Павлівна.
Коли Льоші вдалося-таки випровадити маму за двері, Роман Якович навіть піт з чола змахнув.
– От дає! Роки йдуть, а вона не змінюється. І звідки в ній стільки натиску? Ніколи не припиняю дивуватися. Що, заперечує проти продажу будинку?
– Тату, у мене таке відчуття, що все місто знає, що я цей будинок продаю. Ти, мабуть, також проти?
– Так, знаєш, я проти, – несподівано сказав Роман Якович.
І без того бліда Оксана, побіліла ще більше від слів свекра. Але чоловік похилого віку відразу посміхнувся, і підморгнув їй.
– Я проти, але зовсім не через те, що й Марта. Просто я в курсі вашої проблеми, тож приніс гроші. Дізнався, скільки все це коштує, та приніс. Ось тут вистачить.
Роман Якович дістав з внутрішньої кишені пуховика, що бачив кращі часи, товстеньку пачку, загорнуту у звичайну газету, і віддав синові.
– Тату, звідки? Звідки у тебе такі гроші? – здивувався Олексій.
– Що ж я, на твою думку, безхатько якийсь? – ображено промовив його батько. – Ти ж знаєш, я хоч і пенсіонер, але працюю. Накопичував на нову машину.
– Знаєш, дурість у мене така – хотілося на старості років на дорогій машині покататися. Мабуть, не судилося.
– Може, це і на краще, то таке, дурощі мені в голову стукнули. Бачиш, як зараз гроші в пригоді. Я радий, дуже радий, що вони в мене є.
– Романе Яковичу,- заплакала Оксана,- ви такий, такий… Дякую вам.
– Так, тату, дякую! – обійняв батька Олексій.
Потім обернувся до дружини:
– Треба дзвонити, домовлятися про лікування…
…За два з половиною місяці Оксана подарувала коханому доньку. Забирати їх із лікарні приїхали троє найближчих людей – чоловік, син та свекор.
Кирило, хоч і не впевнено, дуже повільно, часто відпочиваючи – але ходив! Ще тривала виснажлива реабілітація, але була чітка впевненість – все буде добре. Хлопчик знав, кому він цим завдячує.
Після виписки, він, насамперед попросив відвезти його до Романа Яковича, і вперше назвав його дідусем.
Дідусь розчулився, і почав частіше бувати в сім’ї сина. Оксана відчула, яка міцна в них родина, і які надійні чоловіки!
Роман Якович спочатку відмовлявся їхати на виписку. Казав, що там буде колишня дружина, а він не хоче зустрічатися з нею.
Але Льоша татові заявив:
– Мами на виписці не буде. Якщо чесно, я їй навіть не дзвонив і не повідомляв, що в неї вже є онука. Немає такого бажання. Хочеться, щоб у такий момент поряд були лише найближчі. На жаль, це не мати. Це ти, тату!
Ось так в житті буває. В лиху годину, коли сім’я повинна згуртуватися, щоб все здолати разом, виникають прикрі непорозуміння.
Найближча людина, від якої чекаєш підтримки – зраджує. А “тюхтій” і “нікчема” виявляє турботу, та допомагає матеріально. Не дарма кажуть, що справжні друзі пізнаються в біді.
Як ви оціните вчинок Марти? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.