Ця історія почалася пізнього осіннього вечора, коли повітря просочилося вогкістю, а темрява зімкнулася над містом, наче ковдра, що сховала його від турбот метушливого дня. Холодний дощ мрячив із низьких хмар, і під цим байдужим небом на перехресті двох вулиць сиділа крихітна кішечка. Чорна шерсть її була мокрою, а очі — величезними, мов дві сяючі луни. Здавалося, вона розуміла: цей світ величезний, а вона в ньому — лише маленька іскорка.
А за кілька кварталів від неї брів пес, старий бродяга із сивою шерстю та мудрими очима, яким, здавалося, не лишилося нічого, що могло б його здивувати. За своє довге життя він звик до голоду, до байдужості перехожих, до постійної боротьби за кожен шматок. Його шлях також закінчився під дощем, біля вуличної лавки, звідки раптом долинув тихий жалібний писк.
Кішечка подивилася на пса зі здивуванням і, як це часто буває з тими, хто вперше стикається з добротою, не одразу повірила. Старий пес підійшов до неї ближче, повільно, щоб не налякати, наче розуміючи, яка крихка й вразлива ця маленька істота. Він нахилився й лизнув її мокрий ніс, тепло й турботливо, ніби втішаючи: «Не бійся. Тепер ти не сама.»
І ось вони — удвох, серед безмовної ночі, під холодним дощем. Несподівано для себе кішечка притулилася до його боку. Так вони й сиділи, в обіймах, народжених не страхом і не самотністю, а чимось значнішим — тим, що робить нас усіх живими й пов’язує нас невидимими нитками з тими, кого нам послала доля.
Вранці перехожі побачили дивовижну картину: старий пес і маленька кішечка — два крихітні створіння, які знайшли одне одного на узбіччі чужого, бездушного світу. Хтось не втримався й зняв їх на телефон, хтось приніс корм і воду. А до вечора з’явилася сім’я з маленьким хлопчиком. Дитина, побачивши цих двох, широко всміхнулася й простягнула ручки до кішечки. Пес підняв голову й подивився на хлопчика з тихою мудрістю, наче питаючи: «Ти той, кого ми чекали?»
Батьки переглянулися і, розчулені цією зустріччю, вирішили: вони не можуть залишити цих двох на вулиці. Тепер старий пес і маленька кішечка стали частиною нової сім’ї, де на них чекали не лише тепло й турбота, а й дитячий сміх, ігри та ласка.
Так і знайшли вони свій новий дім, у якому їх прийняли не як випадкових бродяг, а як рідних, із якими від самого початку була пов’язана невидима нитка долі.