Підступний задум чоловіка

— Інно, а куди це ти зібралася? — здивовано запитав Леонід, спостерігаючи, як дружина акуратно складає речі в дорожню сумку. Вона робила це так педантично, ніби готувалася не до відпустки, а до презентації. Але така охайність була для неї звичною.

 

Інна завжди була ідеальною дружиною. Завдяки їй Леонід виходив з дому охайним, у випрасуваних речах, і завжди пахнув одним і тим самим дорогим одеколоном, який дружина купувала йому щороку на День захисника.

Вони прожили разом понад двадцять років. І за цей час у їхньому житті все було розкладено по поличках.

Раз на рік – відпочинок на морі в тій самій базі відпочинку, двічі на місяць – візити до родичів, щодня – ранкова кава з бутербродом. Сир і ковбаса, до речі, завжди були нарізані з математичною точністю. Леонід навіть підозрював, що в Інни є прихована лінійка для вимірювання товщини шматочків.

Кожен вечір вона переглядала улюблений детективний серіал, готувала їжу на наступний день і рівно о 22:00 лягала спати.

Навіть меню в їхньому домі було чітко розписане: у вівторок – курка, у середу – риба. Спочатку Леонід намагався протестувати, але згодом змирився. Та з часом йому захотілося хоч якоїсь новизни.

— Ти чому мовчиш? Інно!

— Що? — дружина здригнулася від різкого тону й обернулася.

— Запитую, куди ти зібралася?

— Як куди? У відпустку, — Інна здивовано глянула на нього. — Ти що, забув, що ми завтра маємо летіти?

— Я думав, ти не поїдеш! Ти ж казала, що тебе не відпускають на роботі…

— Ну, я все владнала, — байдуже відповіла дружина. — Я ж не можу порушувати традиції! Ми ж щороку їздимо у «Васильки», не можу ж я залишитися вдома через якусь там «зозулю».

— Але ж ти головний бухгалтер… Без тебе там не впораються…

— Отож! — гордо відповіла Інна. — А ця новенька лише помічниця! Я ще рік тому подала заяву на відпустку, вона підписана й давно лежить у мене в папці. У нас усі знають, що я завжди беру відпустку в ці дати. А ця дівчинка просто недосвідчена, вирішила подати заяву за місяць до відпустки. Їй би спочатку вчитися, а не на моє місце зазіхати!

— Тобто тебе таки відпустили? — похмуро перепитав Леонід.

— Так.

— І ти їдеш зі мною?

— Леоніде, це ми разом їдемо, а не я з тобою. Як завжди. Не хвилюйся, я тебе не покину! — Інна усміхнулася й помітила, що обличчя чоловіка зблідло.

— Напевно, перенервував, — пробурмотів він. — Але тепер усе гаразд, раз ти їдеш. То склади й мені сумку…

І вийшов із кімнати.

«Оце так халепа!» — думав Леонід, поки його мозок гарячково шукав вихід. Він був упевнений, що цього разу дружина залишиться вдома. Весь місяць вона жалілася, що керівник наполягає на зміні дати відпустки.

Але оскільки квитки були безповоротними, Леонід переконав дружину, що йому доведеться поїхати самому.

— Не пропадати ж путівкам! Поїду один. Хоч і сумуватиму без тебе… — говорив він їй, ледве приховуючи задоволення.

А тепер – такий сюрприз. Дружина з валізою.

«Що ж тепер робити? Як виплутатися?»

Він швидко вийшов на балкон і набрав чийсь номер.

Інна не чула, про що він говорив, але його поведінка була надто дивною.

«Це щось підозріле… Треба простежити за ним», — вирішила вона.

— Тобі каву чи чай? — запитав Леонід, вперше за двадцять років шлюбу вирішивши сам приготувати сніданок. Та ще й у день від’їзду. Це насторожило Інну.

— Каву, звісно. З однією ложкою цукру… — вона недовірливо глянула на чоловіка. — Давай я сама наллю. А ти поки взуття почисть, щоб блищало.

— Ні-ні, краще ти сама… — швидко заперечив Леонід. — А то ще щось переплутаю, і скажеш, що через мене твої світлі босоніжки почорніли.

З цими словами він вихопив з її рук чашку й чайник.

— Ну гаразд… — відповіла дружина, виходячи з кухні, але продовжувала краєм ока спостерігати. Їй здалося, що чоловік щось підсипав у її каву.

— Ой, я ж зовсім забув! Нам треба взяти з собою воду і серветки! Я швиденько в магазин збігаю, — сказав Леонід і сунув їй чашку в руки.

Він стояв, не рухаючись, уважно спостерігаючи, чи вип’є вона хоча б ковток.

— Іди вже, — холодно відповіла Інна. Вона ледве торкнулася губами гарячого напою й зробила вигляд, що п’є. — О, смачна кава вийшла! Невже ти навчився варити її через двадцять років?

Леонід нічого не відповів, а тільки швидко пішов із дому.

Він не збирався до магазину. Його план був зовсім інший.

Смертельна пастка
Вийшовши на вулицю, він попрямував до сміттєвого бака, що стояв під балконом. Дістав телефон і швидко набрав номер.

— Алло? Так, зробив, як ти сказала. Додав їй порошку в каву. Тепер чекаю, поки подіє… Що? Як це не можна в каву?! — його обличчя раптово втратило колір. — Я ж не знав! Я не хімік, не лікар! Але ж вона витривала, здоров’я, як у коня! Просто трохи посидить у вбиральні, а я тим часом поїду у відпустку сам. Головне, щоб на літак запізнилася…

Він завершив дзвінок, заспокоїв себе, що нічого страшного не сталося, і повернувся додому.

Але вхідні двері не відчинялися так легко, як зазвичай.

На підлозі в передпокої лежала Інна. Вона була блідою, очі заплющені, а її тіло здавалося бездиханним.

І саме в цей момент повз проходила сусідка Зіна.

— Така біда! Таке нещастя! — залементувала вона.

— Вона жива? — пробурмотів Леонід, не наважуючись торкнутися дружини.

— Треба викликати швидку!

— Може, не варто? Може, саме мине? — видавив він, більше турбуючись про себе, ніж про дружину.

Але сусідка вже набирала «103».

Розуміючи, що ситуація виходить з-під контролю, Леонід гарячково заходився замітати сліди. Він вилив каву, стер усі відбитки, схопив валізу й тихцем утік із квартири…

Дзвінок, що все змінив

Минув день.

Леонід відпочивав у номері на базі відпочинку, розтягнувшись на ліжку поруч із Жанною — тією, заради якої він затіяв увесь цей цирк. Він розслаблено дивився в стелю, насолоджуючись звуками її рівного дихання.

І тут задзвонив телефон.

Він навіть не усвідомив, як машинально натиснув кнопку відповіді.

— Льоню! Боже, Льоню! Де ти? Трагедія! — у слухавці ридала Зіна. — Інни більше немає! Вона померла! Лікарі не змогли врятувати…

Леонід вкрився холодним потом.

— Як… Як це сталося?

— Серце не витримало. Ну, вік уже не вісімнадцять… — схлипувала жінка.

— То це… просто збіг?

— Ну а що ж іще? — здивувалася сусідка. — Господи, горе яке!

— Так, горе… — видавив із себе Леонід, розуміючи, що головне — не видати себе.

— Ти де зараз?

— Я… я у сестри, — збрехав він.

Насправді він давно втік із міста й насолоджувався курортним життям.

— Ти чого з дому втік? Від шоку?

— Е-е-е… Так, саме так… — швидко погодився він.

— Слухай, Льоню, треба ж похорон організувати. Коли ти приїдеш?

— Гм… А похорон обов’язково зараз? Може, відкласти?

— Як це відкласти?!

— Ну, через тиждень хоча б… Або краще два. Розумієш, я втомився, нерви виснажені… А путівка ж уже оплачена… Інні це вже не допоможе, а мені треба відпочити, щоб з горя самому не злягти, — він самовдоволено посміхнувся.

У слухавці запала глибока тиша.

Здається, Зіна втратила дар мови.

— Яка ще турбаза, Льоню?! Ти що, з глузду з’їхав? У тебе дружина померла! — обурено вигукнула Зіна в слухавку.

— Ну і що? — байдуже відповів Леонід, ледве стримуючи зітхання полегшення. — Без мене ж похорон не відбудеться, правильно? Я приїду, коли зможу. Почекає…

Йому вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти: він у повній безпеці. Ніхто й гадки не має, що сталося насправді. Він міг видихнути й насолоджуватися відпочинком.

— Хто дзвонив, коханий? — Жанна ліниво потягнулася, дивлячись на нього з ліжка.

— Та так, дурниця. Спи… Або… — він хитро усміхнувся й підморгнув їй.

Леонід був у захваті. Двадцять років терпів нудне, передбачуване життя з дружиною, а тепер нарешті отримав свободу! Ха-ха! Він знову холостяк!

Ну, майже. У нього була Жанна. Щоправда, офіційно одружуватися на ній він не збирався. Просто трохи пожити разом, а потім — видно буде. Адже він залишився єдиним спадкоємцем квартири Інни, а це означало, що життя буде комфортним.

Під ранок Леонід заснув, задоволений своїм хитромудрим планом.

А коли прокинувся й вирішив глянути на свою красуню-Жанну, обернувся й…

Заверещав так, що номер здригнувся.

— ВІДЬМА!

Замість Жанни на ліжку лежала… Інна.

Бліда, скуйовджена, з пронизливим поглядом. Як примара, як жива мрець.

Леонід не думав, він просто діяв.

Він схопився, кинувся до балкона і… стрибнув.

Тільки от другий поверх виявився замалим, щоб він зміг уникнути наслідків свого вчинку.

Розплата

Коли Леонід прийшов до тями, він побачив лікаря. Але серце мало не вискочило з грудей, коли за спиною медика з’явилася Інна.

— Геть! Іди геть! — забурмотів він, намагаючись підняти руки, але не відчував свого тіла. — Я… я не хотів тебе вбивати… Я не знав, що той порошок не можна додавати в каву…

Його голос зривався на шепіт, обличчя зблідло, а на лобі виступив холодний піт.

Лікар суворо подивилася на нього.

— Значить, це ви намагалися її отруїти? — запитала вона, повернувшись до Інни. — Будете писати заяву?

— Ні, — коротко відповіла та.

І вийшла з палати.

Вона не померла.

Просто не стала пити каву, бо помітила, що чоловік щось підмішав. А далі влаштувала спектакль.

Вона підслухала його телефонну розмову біля смітника й зрозуміла: час діяти.

Поки він тинявся навколо будинку, сусідка підіграла їй, а Леонід зробив усе сам.

Втік. Зрадив. І сам загнав себе в пастку.

Знайшовши коробку від порошку біля сміттєвого бака, Інна отримала всі докази. Але їй хотілося зрозуміти одне — навіщо чоловік пішов на це?

Підозрюючи, що він відправився на турбазу, вона вирішила перевірити. Подзвонивши в адміністрацію, дізналася, що Леонід чудово відпочиває, не виходячи з номера…

Інна дізналася про Жанну вже безпосередньо на турбазі. Вона спеціально приїхала туди, щоб побачити «вірного чоловіка» на власні очі та подарувати йому маленький, але ефектний сюрприз.

Як з’ясувалося пізніше, Льоня познайомився з Жанною через соцмережу. Приблизно місяць тому він написав їй, запропонувавши провести разом відпустку.

Він мріяв про свободу, тому коли був упевнений, що дружина залишиться вдома, то розписав собі чудовий план відпочинку. Ніяких шаблонів, ніякої рутини – тільки він, море й нові враження.

Та все пішло не так.

Перед самим від’їздом Інна раптом зібрала валізу й заявила, що їде разом із ним.

Саме тоді Льоня й придумав «розслабити» дружину, щоб вона потрапила до лікарні з легким розладом шлунка й, у прямому сенсі, «про-ла-ла» свою відпустку.

Йому вистачило б одного тижня, щоб змінити обстановку, відпочити від нудного побуту та отримати яскраві емоції.

І він їх отримав. Сповна.

Коли все йде не за планом

Вранці, поки Леонід ще спав, Жанна вирішила не будити його й пішла на пробіжку.

Та тільки-но вона відкрила двері номера, як зіткнулася з жахливою жінкою.

Бліда, із чорними колами під очима, вона виглядала, як персонаж фільму жахів.

— Хто ви?! — здригнулася Жанна.

— Я? Я дружина твого «коханого». До речі, поки ви тут розважалися, мене вдома «поховали».

Жанна застигла.

Інна, користуючись її шоком, швидко розповіла все. Чоловік, його «геніальний» план, отрута в каві, її фальшиве «поховання». Жанна спочатку не вірила, та з кожною хвилиною її очі ставали ширшими.

Вона не відповіла ані слова, а просто кинулася бігти. Виселилася з готелю, ні разу не озирнувшись.

А Інна зайняла її місце.

Вона вляглася під бік Леоніда й терпляче чекала, коли той прокинеться.

І коли це сталося…

Його крик було чути на весь готель.

Помста, яка вдалася на славу

Прокинувшись і побачивши Інну замість Жанни, він мало не втратив розум.

А жінка не просто чекала – вона завчасно подбала про моторошний грим, який зробив її схожою на мертву.

Льоня від жаху кинувся до балкона й стрибнув.

Грим був настільки переконливим, що Інні довелося годину його змивати, поки чоловіка «відскрібали» з асфальту.

Другий поверх виявився не таким вже й небезпечним, але Леонід залишився паралізованим на все життя.

Новий старт для Інни
— І що тепер? Подаси на розлучення? — запитала сусідка Зіна.

— Звісно. Невже ти думаєш, що я доглядатиму його після цього? Нехай сестричка піклується. Адже це вона його надоумила отруїти мене, — відповіла Інна, спокійно складаючи речі у валізу.

Квартиру вона вирішила продати.

Дозвіл чоловіка не був потрібен – це була її власність ще до шлюбу.

— І куди ти тепер?

— На Північ. До доньки. Подивлюся світ… Поки жива, — сухо відповіла жінка.

Зіна тільки зітхнула.

Більше вони не зустрічалися.

Життя після краху

Леонід так і залишився лежачим.

Але найстрашнішим для нього було навіть не це.

Він не повірив у «воскресіння» дружини.

Йому всюди ввижалася Інна.

Він бачив її у відображеннях, у тінях, у кожній жінці, яка проходила повз.

І так, у стані панічного страху, він решту життя провів у спеціальному закладі.

Серед «Наполеонів» та «інопланетян».

Під наглядом досвідченого лікаря…