На прощання з татом мама приїхала з круглим животом. Вона поклала переді мною на стіл конверт з євро і сказала:
— Доню, це останній конверт. Відтепер будуть тільки подарунки внукам на свята і вам також, але тільки на якісь дати чи свята. Більше тягти всіх я не можу.
— Та бачу, — сказала я, дивлячись на мамин круглий живіт.
Мама приїхала на прощання з батьком з Іспанії, де жила вже 15 років. Тільки ось ми завжди думали, що вона там працює, щоб нам допомагати.
Вона оплачувала батькові доглядальницю, бо він зліг, а у нас з братом свої родини, і часу доглядати тата у нас не було. Мама платила жінці, яка доглядала його до останнього.
Я дивилася на маму й не могла повірити: чекає дитину в свої 52 роки! Та ще й усе життя здавалася жінкою, яка вже давно прожила свою молодість, залишивши мрії й сподівання позаду заради нас із братом.
— Мамо, ти ж обіцяла нам допомагати, поки ми не станемо на ноги, — сказала я, коли вже трохи прийшла до тями.
— Доню, я допомагала вам 15 років. Ви обоє вже дорослі, у вас свої родини, — відповіла мама спокійно.
— А як ми? Як нам тепер без твоєї підтримки?
— Ви впораєтеся. А я – я також хочу пожити для себе.
Її слова мене обурили. Я не звикла бачити маму такою. Вона завжди була для нас зразком самопожертви, постійно думала про інших, а тут раптом заявляє, що хоче жити для себе?
— А хто цей, як би так сказати, батько дитини? — запитала я, відчуваючи, як всередині закипає злість.
— Мій чоловік, — відповіла мама, наче це було найзвичайніша річ у світі.
— Чоловік? Ти вийшла заміж? — я ледь не задихнулася від здивування.
— Так, кілька років тому. Я не казала, бо знала, що ви не зрозумієте.
— Не зрозуміємо? Ти серйозно? Ми думали, що ти працюєш там для нас, для нашої сім’ї, а ти! Ти собі нову сім’ю створила?
— Олю, я працювала і для вас теж. Я висилала гроші, а ви їх брали. Я оплачувала доглядальницю для твого батька. А тепер я хочу жити так, як хочеться мені.
Ця розмова залишила гіркий осад у моїй душі. Ми з братом завжди вважали маму опорою, людиною, на яку можна покластися в будь-якій ситуації.
А тепер здавалося, що вона раптом вирішила піти з нашого життя, що їй стало байдуже на нас, онуків, що вона обрала замість нас іншу і нове життя.
Брата ця новина також вразила. Він узагалі перестав із мамою говорити після цього. Його обурювало, що вона так «легко» кинула все, хоча, якщо чесно, у догляді за татом брат не особливо брав участь.
— І як ти собі це уявляєш? — питав він мене, коли ми обговорювали цю ситуацію. — У неї буде дитина, а ти думаєш, вона потім ще зможе допомагати нам?
— Вона вже сказала, що не зможе, — відповіла я.
— Ну от і все. Нам тепер самим доведеться тягти свої сім’ї.
— А ти чого хотів? Щоб вона все життя тобі допомагала? — не втрималася я, бо дуже багато говорила з собою і намагалася зрозуміти маму.
— А хіба вона не для цього поїхала в Іспанію?
Воно то так. Мама справді зробила для нас багато, але, можливо, ми занадто звикли до її підтримки? Я довго думала про це.
З одного боку, я розуміла маму: вона також має право на щастя. Але з іншого боку, мені так важко усвідомлювати, що тепер у її житті ми з братом будемо десь на другому плані.
Мама залишилася в Україні лише на кілька днів, потім повернулася до Іспанії. Вона як в раніше пише мені повідомлення, цікавиться онуками, але я відповідаю сухо. Мені складно прийняти її вибір.
Тож я й не знаю, як бути далі. Чи маю я право ображатися на маму за те, що вона вирішила жити для себе?Порадьте, як зрозуміти її й прийняти ситуацію?