– Ну, скажи мені, навіщо ти її запросив? Та ще й знову вона свої банки привезла, соління-варення, ніби ми тут голодуємо, молоко це козяче, – Алла поправляла перед дзеркалом своє укладене хвилями чорне волосся, прискіпливо оглянула свою нову червону сукню і перевірила, чи добре застебнуті нові сережки в вушках – подарунок чоловіка до ювілею.
Сьогодні Аллі виповнювалося тридцять п’ять років, але ніхто б не дав їй цих років. Поглянувши на цю молоду струнку і доглянуту жінку, бездоганно одягнену і випещену, сміливо можна було викреслити років десять з паспортного віку.
– Взагалі-то вона моя мати, – обернувся на дружину Максим, пов’язуючи краватку на шию.
– Ну, звичайно, мати, я ж нічого такого не кажу, – знизала плечима Алла, – Просто вона не вписується в нашу компанію. Я ж лише про неї піклуюся, адже їй самій завжди нудно на наших святах, всі гості – люди освічені, розмови у них про високе, а твоя мати навіть не розуміє, мабуть, про що йде мова, ось і мовчить, завжди сидить.
Ну, про що вона може розповісти? Про своїх кіз? Про те, коли потрібно город гноєм удобрювати – навесні чи восени?
Алла нервово зареготала, було видно, що вона починає дратуватися.
– Між іншим, коли вона починає свої розмови про село, всі її уважно слухають, – заперечив Максим, високий, статний чоловік зі стильною бородою і розумними сірими очима.
– Ой, – відмахнулася Алла, – Вони слухають лише з ввічливості, тому що всі наші друзі дуже виховані люди, ось і все.
– Ну, не кажи, минулого разу, коли ми зустрічали Великдень, всі з великим інтересом слухали її розповідь про те, як вони в дитинстві з моїм дядьком Іваном в сусіднє село самі пішли на церковну службу, і як їх батьки потім шукали.
– Все одно, – Алла роздула витончені тонкі ніздрі, – Вона сільська…
Вона осіла, мало не випаливши «баба», але вчасно виправилася:
– Жінка. І їй не місце в нашій компанії.
– Може і мені тут не місце? Адже я вихований цією сільською жінкою, як ти висловилася.
– Ой, Максиме, ну ти що, я ж не це мала на увазі, я піклуюся про неї, я ж бачу, що їй у нас незатишно. Ось і кажу, що не запрошував би ти її до нас на такі застілля. Краще сам після з’їздив би до матері і все.
– «З’їздив?» – підняв брову Максим, – Тобто ти до неї навіть їздити не бажаєш? Правильно я розумію?
– Максим, ну не злися, ну я просто завжди ж зайнята, ти сам знаєш, – підлестилася до чоловіка Алла.
– До своєї мами, однак, ти знаходиш час прийти, – розвів він руками.
– Це інше, – посміхнулася Алла, – З моєю мамою ми як дві подружки, вона завжди мене розуміла і підтримувала. Ми на одній хвилі. У нас спільні інтереси, розмови.
Давай не будемо сваритися, тим більше, зараз, – примирливо відповіла Алла, поцілувавши чоловіка в щоку.
– Сьогодні мій день народження і я хочу зустріти його красиво, тим більше гості вже зачекалися, ходімо.
І вона відчинила двері і вийшла у велику вітальню їхньої сучасної, красивої квартири в новому районі міста, де за накритим столом вже сиділи гості.
***
Алла з Максимом познайомилися ще в університеті, коли їм було по сімнадцять років, та так і залишилися разом, більше не розлучаючись.
У них було багато спільних інтересів, хоча виховувалися вони в різних верствах суспільства.
Максим був із села, а Алла міська. Але обох матері виховували самі. У Максима батька не стало через хворобу, коли йому було всього вісім років, а батька Алли мати вигнала з дому, і більше його долею не цікавилася, як і він – їхньою.
Жінка вона була хаплива і пробивна, дуже ефектна, Алла красою пішла в матір, і тому вони з дочкою не бідували.
Віолетта Олександрівна піднімалася кар’єрними сходами і незабаром вже очолила відділ заводу, де і працювала донині.
Виростивши дочку, вона активно зайнялася влаштуванням особистого життя, благо виглядала не на свої п’ятдесят п’ять, а років на сорок з невеликим.
Мати Максима була простою сільською жінкою, працювала дояркою, сина вона народила пізно, в тридцять років, і більше дітей у них з чоловіком не було.
Зараз Валентині Петрівні вже виповнилося шістдесят п’ять, і вона, вийшовши на пенсію, продовжувала жити в селі і вести своє господарство, та розводити кіз.
Максим теж, як і Алла, був копією матері, тільки ті риси, що Валентині Петрівні надавали простоти – веснянки, світле, майже біле волосся, сірі очі, ніс з горбинкою, широкі вилиці – у Максима, навпаки, виглядали виграшно і підкреслювали його брутальність.
Вона знала, що невістка її недолюблює, але жодного разу не дорікнула ні їй, ні синові цією нелюбов’ю.
Намагалася бувати у них рідше, тільки коли діти самі її запрошували, щоб не заважати, не бути причиною їхніх сварок.
– Ще б пак, щоб через мене між ними сталася сварка, – думала вона. – Нічого, я якось стерплю, аби вони жили добре та дружно.
Про одне тільки сумувала Валентина, що у неї досі не було онуків. Спочатку молоді самі не хотіли, все будували бізнес та збирали на житло, тепер же у них не виходило, як казав їй Максим. Яких тільки лікарів вони не обійшли, все марно.
– Ви обоє абсолютно здорові, – розводили вони руками.- Відпустіть це і все вийде.
Але не виходило. А годинник тикав, як у народі кажуть.
Мати ж Алли, навпаки, анітрохи не переживала через відсутність онуків.
– Ну і що ж, – махала вона рукою, – І без дітей люди живуть. Та може ще й краще живуть! І здоров’я міцніше! Он ми з тобою, донечко, кожні півроку на новому курорті відпочиваємо, а з дитиною хто знає, чи змогла б ти на світ подивитися?
Алла, слухаючи матір, зітхала, кивала згідно, але на душі скребли кішки, вона б із радістю проміняла всі свої курорти на одного маленького крихітного малюка.
В іншому ж у неї з матір’ю розбіжностей не було і вони, як дві подружки, разом ходили по салонах краси та ательє.
Минали роки, бізнес Алли і Максима розвивався, а дітей все не було. І ось сьогодні Алла відзначала вже свій тридцять п’ятий день народження.
Гості дарували подарунки, виголошували тости, а вона загадувала вже який рік лише одне, найзаповітніше бажання – народити дитину…
***
На дворі був серпень. Алла прокинулася від дикої нудоти і, як була, в майці і трусах, побігла до унітазу.
– Що це зі мною? – подумала вона. – Невже в кафе отруїлася? Треба матері подзвонити.
– Мамо, як ти себе почуваєш? – набрала вона номер матері, ледь Максим поїхав в офіс їхньої компанії. Вона сьогодні залишилася вдома, не в силах навіть поворухнутися.
– Чудово донечко? А чому ти питаєш? – у слухавці пролунав бадьорий голос матері.
– Та мене щось нудить, – поскаржилася Алла, – І взагалі якось погано. Здається, отруїлася чимось.
– Хм, ти часом не того? – підозріло запитала мати. – Ти сходила б до лікаря, та якнайшвидше.
– Ти так думаєш? – завмерши на місці, запитала Алла, боячись дихати.
– Та хто знає, перевірся та якнайшвидше. Щоб встигнути, якщо що.
– Що встигнути? – Алла погано міркувала, голова крутилася, а в шлунку знову піднімався блювотний порив.
– Як що? Ну, ти як маленька, їй-Богу, – суворо відрізала мати, – Раптом щось не так, щоб встигнути перервати.
– Мамо, що там може бути не так? Ти про що?
– Ой, Алла, та хто знає, – мати рознервувалася, – Перша дитина у такому віці, все може бути.
– Добре, мамо, я сходжу, – Аллі раптом вперше в житті стало неприємно спілкуватися з матір’ю, і вона поклала слухавку.
Виглянувши у вікно, вона раптом розплакалася від образи, зовсім не ті слова вона хотіла почути від рідної мами. Ну, нічого, ще невідомо, що там, треба записатися до лікаря і якнайшвидше.
***
– Вітаю вас, ви станете мамою! – лікар, чоловік , усміхнений і балакучий, повернув монітор до Алли. – Бачите цю крапку? Це ваш майбутній синочок або донечка!
– Я… Я…? Ви не помилилися? – голос Алли тремтів, і вона не могла згадати прості слова, все крутилося в голові від хвилювання і радості.
– Та ви що? Я тридцять років тут сиджу, я не помиляюся, – розсміявся лікар, – Термін п’ять тижнів. Ставайте на облік, дорогенька.
Алла вийшла в коридор і тремтячими руками набрала номер чоловіка:
– Максим? Максим, і нас буде дитина.
Дізнавшись новину, Валентина Петрівна розплакалася від радості і того ж дня побігла в сусіднє село, в храм.
Віолетта Олександрівна ж нахмурилася:
– М-так, несподівано, звичайно, але подивимося, що покажуть аналізи і УЗД. Ти себе як почуваєш?
– Чудово мамо, – Алла з образою подивилася на матір, не такої реакції вона очікувала, ну, принаймні, мама могла б порадіти за неї.
– Так, я рада, рада, – відмахнулася мати, – Але в такому віці небезпечно вперше, ось і турбуюся.
– Нормальний вік, мамо.
– Побачимо, ну, я піду, мене сьогодні Артур запросив до ресторану, треба в салон зайти, манікюр оновити. Ти зі мною?
– Ні, мамо, – вперше Алла відчула якесь відчуження від матері, немов тепер їхні життя розділилися на дві різні дороги.
***
Минули місяці. Одного дня Аллу терміново викликали до жіночої консультації.
– Ви знаєте, – замялася лікарка, – Треба б вам додатково обстежитися, у вас генетичні аналізи прийшли не дуже.
– Як не дуже? – злякалася Алла.
– У вашої дитини висока ймовірність ризику синдрому Дауна.
Алла відчула, як земля йде з-під ніг – у неї народиться хвора дитина?
Як на автоматі вона проходила всі необхідні обстеження і всі вони підтверджували, що дитина швидше за все народиться з синдромом. Мати Алли дзвонила щогодини і кричала в трубку:
– Роби терміново переривання! Поки не пізно! Не треба псувати своє життя і ганьбити нас перед усією родиною!
У нас все життя всі були розумні, закінчували інститути, а тут народиться дурепа.
– Вона не дурепа, мамо! Вона моя дитина! І взагалі люди з цим синдромом дуже сонячні і добрі!
Вона поклала трубку і розридалася.
Дзвонила лікарка, дзвонила мати, Максим суворо мовчав, всі тиснули на неї, а Алла не знала, що їй робити, малюк вже активно штовхався під серцем і вона любила його, яким би він не був.
– Я буду народжувати, – твердо заявила вона матері і чоловікові.
– Справа твоя, але на мене не розраховуй, – відрізала мати. – Мені такий онук не потрібен. Та й взагалі, мене Артур кличе заміж. Я і сама ще молода і у мене є право на особисте життя.
Максим прийшов додому напідпитку, а потім став затримуватися вечорами. Алла замкнулася в собі, вона не їла і лежала, відвернувшись до стіни, цілими днями.
До того дня, поки в їхню квартиру не подзвонили. Алла, хитаючись, дійшла до дверей, відкрила, на порозі стояла її свекруха, як завжди з баулами їжі.
Аллі вже було все одно, вона пропустила Валентину Петрівну в квартиру і мовчки закрила двері.
Вона чекала від свекрухи докорів або вмовлянь позбутися дитини, проте нічого такого не сталося.
Та розповідала їй про своїх кіз і курей, поставила на плиту каструлю і почала варити борщ, незабаром по квартирі розпливвся аромат оладок і меду.
І раптом вперше Алла відчула, що їй приємна ця балаканина, і про кіз, і про сусідку бабу Ганну, про те, якої величини нині картопля, і скільки снігу намело в селі.
Їй так не вистачало простого людського спілкування, щоб нарешті ніхто її не дорікав і не гнав на переривання, а просто говорив про щось і посміхався.
– Давай борщ їж, – свекруха поставила перед Аллою повну тарілку борщу, щедро присмаченого зеленню.
– Я вже по-міському не вмію, та нічого, навчуся готувати, як ти любиш, тільки їж. І в консультацію з тобою тепер ходитиму, он яка ожеледиця нині, не дай Боже впадеш ще.
– Ну і добре, – прошепотіла Алла, – Може викидень буде, все одно моя дитина нікому не потрібна.
Валентина Петрівна так і застигла на місці, сплеснувши руками:
– Ти що це таке говориш, донько? Як це не потрібна? Мені, мені потрібна. Адже це ж мій онучок або онучка. Я її вже люблю.
Алла подивилася на свекруху і раптом розплакалася, налякавши її ще більше, вона плакала і плакала, не в силах зупинитися, і здавалося їй, що весь біль цих довгих місяців виходить зараз з цими сльозами.
– Поплач, поплач, – гладила її по волоссю свекруха, – Легше стане. Поплач. І далі будемо жити.
Жити і справді стали. Максим тепер був вдома вчасно і тверезий. На кухні завжди пахло пирогами і супом. У будинку стало якось просто і затишно, немов Валентина Петрівна привезла з собою шматочок села у своїй полотняній, зшитій з веселих кольорових клаптиків великій сумці.
Про все свекруха міркувала якось просто і зрозуміло, але в той же час життєво мудро і прямо. Алла повеселішала і заспокоїлася, стала добре їсти і частіше сміятися. На душі у неї було тепер тихо і радісно.
– Яким би він не народився, а я його люблю і буду любити, – думала вона про свого малюка.
***
І ось прийшла весна, розквітнув світ, засиніло небо, і в кінці квітня народився на світ син Алли і Максима – Вітюшка.
Діагноз не підтвердився, проте хлопчик був дуже слабким і задихався, у нього виявили проблеми з серцем. Вони з Аллою провели місяць у лікарні, перш ніж їх відпустили додому.
– Нічого, – раділа свекруха, – Поїдемо на все літо до мене в село, піднімемо хлопчика на ноги.
Так і зробили. Весь перший рік Алла з дитиною не виходили від лікарів, їм пророкували всілякі наслідки, що у дитини буде ДЦП, що вона не стане говорити і таке інше.
– Все буде добре, я Максимку на ноги поставила, і Вітюшу нашого поставлю, – сказала свекруха Аллі, коли одного дня та, не витримавши напруги, безсило ридала біля ліжка сина.
– Пробач мене за все, мамо, – раптом підняла на свекруху опухлі очі Алла. – Я завжди тебе соромилася, думала, що ти сільська, думала, що кращої за мою маму немає. А ось бачиш, як життя повернуло.
Мати моя і не показується у нас, онука хворого соромиться, життя своє влаштовує, а ти, ти моя опора, я без тебе пропала б, мамо.
– Та ти що, ти що, донько, я зараз сама заплачу, – кинулася до неї Валентина Петрівна. – Я ж нічого такого не роблю, окрім того, що совість велить і серце.
Ви ж мої рідні, мої діточки. Я ж тільки про ваше щастя Бога і молю. А на маму свою ти не сердься, не треба, вона і правда у тебе молода ще і красива, не те що ось я, нехай влаштовує жіноче своє щастя.
У старості-то одній ой як важко. А мені що сердитися? Я ж і правда сільська. Все ти правильно робиш, донько. А Вітюшку ми на ноги поставимо, пам’ятай моє слово. Буду його до себе частіше забирати, на сільському повітрі та молочку козак у нас виросте!
Алла обійняла свою маму, як вона тепер називала свекруху, і вони обидві плакали, поки в кімнату не увійшов Максим і не витріщився на них з подивом.
– Може, обідати підемо?
Минуло вісімнадцять років. На дні народженні Віктора було гамірно і весело, зібралося багато його друзів, а на почесному місці сиділа його улюблена бабуся.
– Бабусю, – підняв він тост, – Сьогодні я хочу сказати тобі спасибі за все, ти стала для мене другою мамою, всі канікули я проводив у тебе. Дякую за те, що навчила і сніг гребти, і город копати, і косою працювати. І за мої медалі теж дякую!
Він кивнув на стіну, де на полиці, заставленій кубками і грамотами, красувалося його фото на п’єдесталі першого місця.
Алла витирала сльози, Максим стиснув щелепи від хвилювання, а бабуся Валя в білій хустці світилася всіма своїми численними зморшками і посміхалася лагідно.