Наталя стояла на кухні й з якоюсь майже мазохістською одержимістю терла плиту. Не те щоб їй подобалося натирати її п’ятнадцятий раз за день — просто це був єдиний спосіб не закричати. Хоча… А може, вже час?
Із зали долинав надтріснутий голос свекрухи:
— І от скажи мені, Наталочко… Ну ЯК можна було купити такі стільці? Це ж не стільці, а… ну ти зрозуміла… Вибач, звісно, але в мене ще у дев’яносто восьмому кращі стояли!
Наталя скривилася. Вчора Алевтина Петрівна з’явилася в них, як завжди — без попередження. І, як завжди, не з порожніми руками. Принесла мішок своїх порад, добру порцію критики й… стос документів. Наталя вчора побіжно побачила на верхньому аркуші слово «дарча», але вирішила не нервувати завчасно.
Втрималась. До сьогоднішнього ранку.
— А що не так зі стільцями, Алевтино Петрівно? — Наталя намагалася говорити спокійно, але голос тремтів.
— Ну ти поглянь! — Свекруха театрально ляснула долонею по сидінню. — Хитаються! Як і ваші стосунки з Дімою. Дім, між іншим, фундаменту потребує, а ви — ці стільці… китайські…
З кухні вийшов Дмитро, потягуючись.
— Ма, ну… не починай. Все нормально зі стільцями…
— Ти краще мовчи, Дмитре! Нормальне тут лише те, що я прийшла і порядок наводжу. От скажи мені — ти чоловік чи хто? Чому у твоєї дружини є дім, а в тебе — нема? — Алевтина Петрівна вперлася руками в боки, ніби збиралася керувати будівництвом.
Наталя втупилася в неї, як у гримучу змію.
— По-перше, цей дім куплений мною ДО шлюбу. На мої гроші. Це взагалі не обговорюється. — У голосі пролунав метал.
— Та невже! На чиї гроші, кажеш? — Алевтина Петрівна схилила голову набік. — На твої? А не на те, що ти у Дмитра по ресторанах ходила, каблучки стирала? Не думай, що я забула, як ти тут хвостом крутила, коли за нього вчепилася!
— Це що зараз було?! — Наталя побіліла. — Ви мене зараз — ким назвали?!
Дмитро вдав, що його раптом зацікавила стеля.
— Та що ти, невістонько, не ображайся! Чого ображатися, як правда очі коле… — продовжувала свекруха солодко, але з отрутою в голосі.
Наталя схрестила руки на грудях.
— Кажіть уже, навіщо прийшли, бо цирк безкоштовний, але часу шкода.
І тут Алевтина Петрівна з переможним виглядом витягла зі своєї величезної, схожої на валізу, сумки теку.
— А от. Дарча. Тут нотаріус сказав, що все просто. Підписуєш — і половина будинку переходить Дімочці. Все чесно. Чоловік — це ж родина! А там і до внуків недалеко…
— ЩО?! — Наталя навіть подалася вперед. — Ви це серйозно зараз?!
— Абсолютно. Ти що думала — житимеш у домі сама, а мій син де? На вулиці? — голос став жорстким, із металом. — Ні, люба. Пора ділитися. А то розійшлася… самостійна.
Дмитро мляво спробував вставити:
— Ну, Наталю… може, і справді… щоб по-чесному було…
— Ти — серйозно зараз?! — Наталя подивилася на чоловіка, ніби вперше його побачила. — Ти хочеш, щоб я половину будинку… подарувала тобі? А потім вгадай кому? — вона метнула погляд на свекруху. — Алевтині Петрівні, яка вже подумки меблі тут ділить?!
Алевтина Петрівна хмикнула:
— Ну, якщо ти так переживаєш, можу і я жити тут. За порядком слідкувати. А то ви тут… молодь… жити не вмієте. Посуд миєте через раз. Пил у кутках. І шпалери давно треба було поміняти…
Наталя ступила вперед, майже впритул:
— Ви мене не чуєте? Цей дім — МІЙ. Куплений ДО вашого дорогоцінного синочка. І ніхто, чуєте, НІХТО, не має на нього прав!
Свекруха усміхнулась:
— Люба, в житті не все так просто. Сім’я — це спільне. А раз ти дружину з себе будуєш, то й будь добра…
— Дружину?! Та я не будую! Це ви тут матір-героїню зображаєте! — зірвалася Наталя.
Дмитро розгублено почухав потилицю:
— Може, без скандалів… Наталю… ну чого ти заводишся…
— А ти взагалі мовчи! — вона різко повернулась до нього. — Ти, дорослий мужик, стоїш, як школяр. Мамця за тебе знов усе вирішує? Коли ти востаннє хоч щось САМ вирішив, га?!
Алевтина Петрівна з показним спокоєм сіла на диван, ляснула долонею по підлокітнику:
— Та не репетуй, невістонько. Підпишеш — і все буде добре. По-сімейному. По-людськи.
Наталя подивилася на них обох. В очах — злість, образа, шок. А потім раптом повільно, дуже повільно усміхнулася.
— Знаєте що, громадяни родичі… Почекайте хвильку. — Вона пішла в спальню.
Повернулася за кілька хвилин із документами. Шлюбним договором.
— Ось. Договір. Усе оформлено нотаріально ще два роки тому. Дім — мій. І в разі розлучення жодних «порівну», Дімо. Навіть ключів не отримаєш. Знаєте, тоді я подумала, що варто себе підстрахувати. І, схоже, недарма.
— ЩО?! — Алевтина Петрівна підскочила, почервоніла. — Ти що, зовсім з глузду з’їхала?!
Дмитро зблід, заплескав очима.
— Ти… ти мені не довіряєш?! — ледве вимовив він.
Наталя подивилася прямо в очі:
— Після сьогоднішнього — точно ні.
— А ми ще побачимо, хто кого! — злісно кинула свекруха, насилу натягуючи на плече свою сумку. — Думаєш, найрозумніша? Живемо в Україні, люба. Тут за справедливість боротися вміють…
Вона так гримнула дверима, що з полиці мало не впали фоторамки.
Наталя сіла просто на підлогу посеред кімнати, втупилась обличчям у коліна — і вперше за довгий час розридалась. Не від образи. Від люті. Від усвідомлення, що це — тільки початок війни.
Минув тиждень. Рівно сім днів, за які Наталя зрозуміла одну просту річ: затишшя — це зовсім не мир, а всього лише перегрупування сил перед новою атакою.
І атака не змусила себе чекати.
У п’ятницю, коли Наталя поверталась із роботи, біля під’їзду її зустріла сусідка тітка Галя — жінка у вічному халаті, з вічно незадоволеним обличчям і чутками, що випереджають події на двадцять хвилин.
— Ох, Наталю, ти додому-то заходь обережно… Там, здається, твоя свекруха господарює… — прошепотіла вона, з-під лоба поглядаючи на третій поверх.
— В сенсі — господарює?! — Наталя аж пакет із продуктами впустила.
— Ну, я що… Я нічого… Я так, повз проходила… Зранку вже там. З якимись мужиками. Меблі виносять… — тітка Галя аж губи облизала від задоволення.
— ЩО?! — Наталя метнулась до під’їзду.
Ліфт, звісно ж, не працював. Вона піднялася на третій поверх швидше, ніж олімпійський спринтер. І тут… побачила. Відчинені двері. У передпокої — гора пакетів, коробок і… О, Боже… її улюблений диван!
А поруч — Алевтина Петрівна. Велична, з обличчям прокурора на смертному вироку. І двоє чоловіків у синіх спецівках, які, не піднімаючи очей, тягли на сходи комод.
— А що це, пробачте, тут відбувається?! — Наталя влетіла у квартиру, ледь не знісши дверний косяк плечем.
Свекруха, не моргнувши:
— О, Наталочко, ти вчасно. Якраз хотіла сказати. Ми тут вирішили — трохи змінити інтер’єр. Ти ж сама казала, що бардак. От і почали наводити лад.
— Хвилиночку… — Наталя вперлася руками в боки. — Це мій диван. Це мій комод. Це взагалі моя квартира!
— Квартира, може, й твоя, а от родина — спільна! — чітко вимовила Алевтина Петрівна. — Тож не репетуй. Ми тут з Дімою вирішили — жити будемо по-іншому. Більш… правильно. Я от подумала, що цей диван тобі ні до чого. Все одно на ньому лише пил збирається. Я його собі забираю. На дачу. А ти купиш новий. Сучасний. З якогось «Епіцентру». Молодіжний.
Наталя видихнула так, що повітря засичало крізь зуби:
— Ви… з Дімою… вирішили?
— Ну так. А чого ти дивуєшся? Ти у нас тут — гість, а не господиня. Дім — то сімейний. І якщо ти хочеш тут жити, будь ласка — пристосовуйся до родинних правил!
— А нічого, що цей «сімейний» дім куплений мною?! На мої гроші. ДО шлюбу! — Наталя буквально тремтіла.
Свекруха стиснула губи:
— Ти все плутаєш, люба. Гроші, може, й твої були… Але ж родина — спільна. А значить, і побут спільний. І майно — по справедливості.
— Яка ще справедливість?! Ви у своєму глузді?! — Наталя кинулася до вантажників. — Поставили комод назад! Швидко!
Чоловіки переглянулися, один нерішуче знизав плечима:
— Ми… Нам жінка сказала… Сплачено…
— Жінка?! Яка ще жінка?! Ось я — власниця квартири! Я вам заплачу втричі більше, якщо ПРЯМО ЗАРАЗ все повернете назад!
Свекруха пирснула:
— Ой, не сміши! Думаєш, тебе тут хтось боїться?
І тут у дверях з’явився він. Дмитро. Великий мовчун. З пакетом із магазину, ніби випадково.
— О… Наталю… Ти вже вдома…
— Та невже?! А ти думав, де я?! В монастирі?! Дмитре, поясни, ЩО тут відбувається! — Наталя тицьнула пальцем у диван, який вже майже сповз зі сходів.
Дмитро переминався з ноги на ногу:
— Ну, ми з мамою подумали… Загалом… Мама поки тут поживе. Щоб… ну… допомогти нам. А ти… ти ж казала, що хотіла поїхати до подруги в Одесу…
Наталя подивилась на нього так, що якби погляд вбивав — поліція вже б виїжджала по тіло.
— Я… значить… в Одесу… А тут — мамочка житиме?
— Ну… тимчасово… Поки…
Свекруха добила:
— Не хвилюйся, Наталочко. Ми твою кімнату навіть чіпати не будемо. Поки. Хоча диван я все ж таки заберу.
— Ах ти ж… — Наталя кинулась до дивана, вчепилась у підлокітник. — НЕ ВІДДАМ!
Чоловіки — ті вже злякались і кинули диван посеред майданчика, а самі зникли.
Дмитро м’явся у дверях:
— Ну… Наталю… може, не варто так драматизувати?
— Драматизувати?! Ти себе взагалі чуєш?! Ти дорослий чоловік чи мамин додаток до банківської картки?!
Свекруха цокнула язиком:
— Ой, глянь на неї… Вся така ділова! А знаєш що? Раз така розумна — давай по закону! Побачимо, кому що дістанеться. Ми вже були на консультації…
— На консультації?! — Наталя стисла кулаки.
— Ага! І тобі скажу — закон у нас сімейний. Ти тут не одна господиня!
Повисла загрозлива тиша. Сусідські двері прочинились — у шпарини вже визирали цікаві очі.
Наталя підійшла до Дмитра впритул. Обличчям в обличчя.
— Запам’ятовуй, Дімо. Завтра. О дев’ятій ранку. Ми йдемо до юриста. А потім — до суду. Зрозумів?
У Дмитра затремтіло підборіддя:
— Ти… ти що, розлучення хочеш?!
— А що ти думав? Що я тут іще й килим під тебе постелю?!
Свекруха єхидно додала:
— Правильно, синочку. Вона завжди була тимчасова. От і закінчуємо цей цирк. Тепер ми тут самі — по-сімейному.
Наталя мовчки взяла телефон. Тремтячими пальцями набрала номер. Голос подруги на тому кінці проводу.
— Лєно, привіт. У тебе є місце для біженців? Тимчасово. До розлучення.
В її очах уже не було ні страху, ні розгубленості. Лише злість. Холодна, впевнена, сталева.
І всередині — тверде рішення.
— Все. Більше вони зі мною так не будуть.
Юрист слухав Наталю, злегка підтиснувши губи й записуючи щось у блокнот. У нього було обличчя людини, яка в житті бачила все: і жінок-бійців, і чоловіків-м’якушів, і свекрух, у яких на обличчі прямо надрукований штамп: «тут я влада».
— Ну що, Наталіє Володимирівно… Ситуація типова. Квартира куплена до шлюбу? — уточнив він, зазираючи в документи.
— До шлюбу. За мої гроші. Всі папери тут. — Наталя поклала перед ним стос довідок і виписок. — Нехай тільки спробують сказати, що це спільне майно.
— Вірно. За законом це ваша особиста власність. Ані чоловік, ані його родичі не мають на неї прав. Але… — юрист зробив паузу, — …ці пані й пани можуть спробувати довести, що ви нібито надали житло для спільного користування. Але шансів у них… менше, ніж у мертвого акумулятора завестися при -40.
Наталя зло всміхнулася:
— Значить, ідемо до кінця.
— Ідемо. — підтвердив юрист, захлопуючи теку.
…
Коли вона повернулася додому, її зустрів той самий знайомий пейзаж: Алевтина Петрівна в кріслі — в халаті, капцях і з виглядом повновладної цариці цього світу. Дмитро… ну, Дмитро, як завжди, сидів за столом, колупався виделкою в макаронах і удавав, що його тут немає.
— О, Наталочко… — свекруха підняла брови. — Ти повернулася. Ну що? Охолола? Давай жити мирно. Ми тут подумали… Ти вибачся. І залишайся. Зрештою, сім’я — це ж святе.
— Вибачитись? — Наталя впустила сумку на підлогу. — Перед ким? Перед тобою, чи що? За те, що ти вирішила з моєї квартири зробити філію будинку для літніх? Чи перед Дімою, за те, що він загубив хребет десь між твоїми повчаннями й своєю кредитною карткою?!
Дмитро підняв голову:
— Ти чого так грубо?
— А що? Неправда, чи що? Ти взагалі сам собі належиш, чи мама досі тобі штани прасує й кросівки зав’язує?!
Алевтина Петрівна підскочила:
— Та ти подивися на неї! З глузду з’їхала! Я, між іншим, твоєму чоловіку життя присвятила! Виростила, виховала! А ти що? Примчалась зі своїми порядками! Та хто ти така, щоб мені вказувати?!
Наталя підійшла до столу, дістала з сумки теку й кинула її прямо перед свекрухою:
— Ось. Ознайомтесь. Це свідоцтво про право власності. На МОЮ квартиру. Це витяг з Державного реєстру речових прав. Бачиш? Ось тут. Власниця — я. І ніхто більше. Ні ти, ні твій мамин синочок тут не маєте жодного права.
Свекруха поблідла:
— Ти… ти що… погрожуєш нас вигнати?!
— Не погрожую. А виганяю. — Наталя дістала телефон. — І ось ще. Оце — заява в поліцію про самоуправство. А це — повідомлення про розлучення. Все. Ваше веселе життя скінчилося.
Дмитро підскочив:
— Та ти не маєш права! Це наш спільний дім!
— Серйозно? З чого б це? Через те, що ти тут капці поставив?! Чи через те, що твоя мама вирішила, що тепер вона тут господиня?! — Наталя навіть не кричала. Голос був крижаний. — Ви обидва — валіза без ручки. А знаєш, що з такими роблять? Залишають на узбіччі.
Алевтина Петрівна, спотикаючись, кинулася до крісла:
— Я… Я тобі цього не пробачу! Невдячна! Я ж як краще хотіла!
— От саме. «Як краще». Для себе. Ти переплутала мою квартиру з пансіонатом для пенсіонерів. Виправляю твою помилку. — Наталя вже дзвонила дільничному. — Алло, добрий день. Викликала. Адресу ви знаєте.
Дмитро метався кімнатою:
— Наталю, ну що ти… Давай нормально все вирішимо. Ну не виганяй маму…
— Дімо… — вона подивилася на нього з такою сумішшю жалю і зневаги, що навіть сусідський кіт, який випадково забіг у квартиру, тихо вислизнув назад. — Ти дорослий чоловік. Пора вже самому жити. Без мами. Без мене. Без мого дивана. Без моєї квартири. І без моїх нервів.
Коли приїхав дільничний, Наталя спокійно показала документи. А потім — під запис — сказала:
— Прошу зафіксувати факт незаконного вселення. Ці громадяни проживають тут без мого дозволу. Прошу вжити заходів.
Алевтина Петрівна вчепилася у дверну раму:
— Я звідси не піду! Не дочекаєтесь! Це сімейний дім!
Дільничний, звично насупившись, записував у блокнот:
— Громадянко, ви, по суті, ніхто. Вас тут не зареєстровано. Звільніть приміщення добровільно. Або будемо через суд і виконавчу службу.
І от тоді свекруха вперше за всі ці роки замовкла. Заткнулась. Навіть вдихнула так, ніби проковтнула половину атмосфери.
Дмитро стояв, опустивши очі в підлогу. Руки тремтіли.
— Наталю… може, ну його… те розлучення? Ну посварилися…
Наталя подивилася в його згаслі очі й зрозуміла — все. Більше нічого рятувати. Ні кохання, ні сім’ю, ні цей фарс.
— Дімо… Ти мене втратив. Удачі. — вона зачинила за ним двері. Повільно. Надійно. І з замком.
І от тоді у квартирі вперше за довгі роки стало тихо. По-справжньому тихо. Чистою, гіркою, але щасливою тишею.
На столі залишився лише один предмет — свідоцтво про право власності.
І воно, нарешті, стало означати те, що повинно.
— Тепер тут лише одна господиня. І звати її Наталя.