— Яка не смаківщина, — винесла вердикт Тамара Ігорівна, проводячи пальцем по оббивці нового дивана. — Надто яскраво. У наші часи меблі були солідніші.
Я промовчала, лише міцніше стисла в руках ремінець своєї сумки. Ми з Льошею купили цей диван лише тиждень тому, і він став центром нашої маленької, але затишної вітальні. Точніше, був ним до цього ранку.
— Мамо, ну що ти починаєш, — мляво озвався чоловік з кухні, де він чомусь вирішив перебрати всі каструлі. — Нормальний диван.
— Нормальний? — хмикнула свекруха, і цей звук змусив Льошу замовкнути. — Нормально — це коли практично. А це — пилозбірник. Ну та нічого, переставимо його у твою кімнату, Льошенько. А сюди я свій старий гарнітур привезу, він якраз у сестри в гаражі припадає пилом.
Вона говорила про це так, ніби все вже вирішено. Ніби її слово — закон.
Я подивилася на чоловіка. Він уникав мого погляду, з перебільшеним інтересом розглядаючи дно сковорідки.
Перед її приїздом він клявся мені, що все буде інакше. «Вона просто поживе пару днів, Аню. Слово даю. Я з нею поговорю».
Але Тамара Ігорівна приїхала з трьома величезними валізами й рішучим блиском в очах. Вона не збиралася гостювати. Вона збиралася жити.
— І ці штори доведеться зняти, — вона перевела свій оцінювальний погляд на вікна. — Надто темні. Повісимо тюль, як у пристойних людей. Щоб світліше було.
Вона ходила по нашій квартирі, як по власній території, яку потрібно терміново «привести до ладу». Кожне її слово було маленьким молоточком, що забиває цвяхи у кришку труни нашого затишку.
— Аню, чого застигла? — вона обернулася до мене, і її усмішка була гострою, як уламок скла. — Іди, допоможи Льоші. Чоловіка треба годувати. А я поки подумаю, куди краще поставити фікус. Він у тебе, до речі, зовсім зачах.
Я повільно видихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння. У сумці, що важко тягнула плече, лежав мій єдиний козир. Мій останній аргумент у цій суперечці, яка ще навіть не почалася по-справжньому.
Але я розуміла — його час ще не настав. Спершу я мала дати Льоші шанс. Останній.
Я пройшла на кухню. Чоловік підняв на мене винуватий погляд.
— Аню, потерпи трохи, добре? — прошепотів він. — Вона просто… ну, ти ж знаєш мою маму. Покричить і заспокоїться.
— Вона збирається привезти сюди свої меблі, Льошо, — тихо відповіла я. — Вона вже вирішила, що ми житимемо за її правилами.
— Нічого вона не вирішила! — він підвищив голос, але тут же стих, почувши кроки в коридорі.
До кухні увійшла Тамара Ігорівна. Вона зміряла нас обох важким поглядом.
— Льошенько, синку, йди відпочинь, — владно промовила вона, відштовхуючи його вбік. — Нам із твоєю дружиною треба серйозно поговорити. Про те, хто в цьому домі справжня господиня і кому тут не місце.
Льоша зник із кухні так швидко, ніби його й не було. Я залишилася віч-на-віч із хижим поглядом свекрухи. Вона сіла за стіл, поклавши на нього свої великі руки, всіяні перснями.
— Ну що, Аню. Поговоримо, — вона не питала, а стверджувала. — Дивлюсь, ти зовсім мого сина запустила. Схуд, блідий. Чим ти його годуєш? Своїми новомодними салатиками?
Я схрестила руки на грудях.
— Льоша — доросла людина, Тамаро Ігорівно. Їсть те, що йому подобається.
— Він любить те, що готувала йому мама! — відрізала вона. — А не оці твої… кулінарні експерименти. Нічого, я це виправлю.
З завтрашнього дня меню складаю я. І за продуктами їздити теж буду я. Твої гроші нам не потрібні, у мене своя пенсія хороша.
Вона говорила так, ніби вже перемогла. Ніби моя думка — просто прикрий шум.
— Ми не потребуємо вашої допомоги, — промовила я рівно, хоча всередині все клекотіло. — Ми прекрасно справляємося самі.
— Справляєтесь? — вона видала короткий, неприємний смішок. — Це ти називаєш «справляєтесь»? Пил по кутах, фікус дихає на ладан, а чоловік голодний. Ні, дитино. Так не буде. Я залишаюся тут. Вестиму господарство і приведу Льошеньку до ладу.
Моє терпіння почало тріщати.
— Це наша з Льошею квартира. Ми не домовлялися, що ви будете жити з нами.
— Ах, не домовлялися? — її брови поповзли вгору. — Ця квартира належить моєму синові.
Я вклала в неї все своє життя, всю душу! А отже, я маю на неї повне право. А ти… Ти хто тут така? Прийшла на все готове.
Вона нахилилась до мене через стіл, її голос став тихішим, але злішим.
— То слухай сюди, дівчинко. Або ти приймаєш мої правила й навчаєшся бути нормальною дружиною, або можеш збирати свої речі. Льоша, звісно, поплаче день-другий, але швидко заспокоїться. З мамою йому буде краще.
Це був удар нижче пояса. Вона не просто намагалася встановити свою владу — вона намагалася мене знищити. Стерти з життя власного сина.
Я подивилась на неї. На її самовдоволене обличчя, на впевненість у безкарності. І зрозуміла, що більше терпіти не буду. Шанс для Льоші вичерпано. Час розмов минув.
— Ви нам ніхто, забирайтесь із цього дому! — майже прошипіла вона, побачивши зміну в моєму обличчі.
Я повільно випростала плечі. Спокій, що прийшов на зміну гніву, був холодним і твердим, як сталь. Я більше не жертва.
— По-перше, не «ти», а «ви», — чітко вимовила я. — Ми з вами на брудершафт не пили. А по-друге…
Я зробила паузу, насолоджуючись, як змінюється вираз її обличчя. Самовпевненість поступалася місцем здивуванню.
— …по-друге, хто з нас і куди буде збиратися, ми зараз вирішимо.
Я розвернулась і пішла в коридор до своєї сумки. До свого останнього аргументу. Чула, як вона щось кричить мені вслід, але вже не слухала. Гра почалась за моїми правилами.
Я повернулась на кухню. В руках була щільна тека. Я мовчки поклала її на стіл перед Тамарою Ігорівною. Вона зневажливо глянула на неї.
— Що це ще за фокуси? Вирішила налякати мене папірцями?
— Відкрийте, — мій голос був абсолютно спокійним.
На шум із кімнати визирнув Льоша. Його обличчя було блідим, він явно розумів — відбувається щось незворотне.
— Аню, мамо, може, не треба?.. — пробелькотів він.
— Треба, Льошо, — відрізала я, не дивлячись на нього. — Ваша мама вважає, що вклала в цю квартиру всю душу. Хай подивиться, чого насправді вартий її «внесок».
Свекруха виклично розгорнула теку. Її пальці пробігли першою сторінкою, потім другою.
Вираз її обличчя змінювався блискавично: від зверхньої цікавості — до повного подиву, а потім — до перекошеного люттю виразу.
— Що… що це таке? — прохрипіла вона, тикаючи пальцем у документ. — Це підробка!
— Це договір купівлі-продажу, — пояснила я. — Завірений нотаріусом. Квартира куплена на гроші, які мені залишила у спадок бабуся. І, як бачите, єдиним власником є я. Анна Вікторівна Романова. Вашого сина тут немає. І вас — тим більше.
Тамара Ігорівна перевела погляд на Льошу. В її очах плескалася така ненависть, що він мимоволі відступив.
— Льошо?! Це правда?
Він мовчав, згорбившись. Він усе знав від самого початку. Знав, що умовою спадку від бабусі була купівля житла винятково на моє ім’я. Він погодився.
Але своїй матері, звісно, про це не сказав. Йому було зручно дозволити їй жити в ілюзії, ніби вона — співвласниця «сімейного гнізда».
— Я… я думав, ми потім переоформимо… — пробурмотів він.
— Ти мене обдурив! — заверещала Тамара Ігорівна. Вся її пиха злетіла, як дешева позолота. — Ти дозволив цій… цій… командувати в МОЄМУ домі!
— Це МІЙ дім, — поправила я її, і в гучному просторі, що настав, мій голос пролунав, як вирок. — І я прошу вас його залишити. На збори у вас година.
Свекруха осіла на стілець. Її обличчя стало сірим. Вона раптом перетворилася на звичайну, постарілу й жалюгідну жінку.
— А ти? — я повернулась до чоловіка. — Ти йдеш з нею чи залишаєшся зі мною? Обирай. Просто зараз.
Льоша подивився на мене, потім на матір, яка ридала. Його метання були майже відчутні фізично. Він підійшов до матері, поклав їй руку на плече.
— Мамо, ходімо… я допоможу зібрати речі.
Це був його вибір.
Я стояла посеред кухні й дивилася, як вони йдуть. Спершу з кухні, потім — з мого життя.
Коли за ними зачинилися вхідні двері, я вперше за багато годин змогла вдихнути на повні груди. Повітря в моїй квартирі стало чистим. І я була в ній справжньою господинею.
Перші кілька днів минули, мов у тумані. Ейфорію перемоги змінила дзвінка порожнеча.
Я блукала квартирою, і кожна річ нагадувала про Льошу. Ось його чашка, ось забутий на полиці светр, ось вм’ятина на подушці, де він спав. Я зібрала всі його речі в одну велику коробку й виставила за двері. Стало легше.
Я переставила меблі. Яскравий диван тепер здавався не викликом, а заявою. Моєю заявою. Я купила нові штори — легкі, світлі, що пропускають ранкове сонце. Зачахлий фікус я пересадила в новий горщик — і він, здається, почав оживати.
А потім пролунав дзвінок. На екрані — його ім’я. Я довго дивилась, перш ніж відповісти.
— Аню? — його голос у слухавці був чужим, приглушеним. — Привіт.
— Привіт, — відповіла я рівно.
— Як ти?
— У порядку. Що ти хотів?
Він запнувся.
— Я… я хотів вибачитись. За все. За маму, за свою слабкість. Я був неправий. Я мав тебе захистити.
Я мовчала, даючи йому виговоритися.
— Ми з мамою зараз у тітки… це пекло, Аню. Вона мене пиляє з ранку до ночі. Каже, що я ганчірка, що втратив таку жінку… і квартиру.
Останнє слово він вимовив майже пошепки. І в ньому було все. Не каяття. Не любов. А холодний розрахунок.
— І що ти пропонуєш, Льошо? — спитала я, вже знаючи відповідь.
— Давай спробуємо знову? — випалив він. — Я поговорю з мамою, усе їй поясню. Вона більше не буде втручатися, клянусь! Я люблю тебе, Аню. Я не можу без тебе.
Я слухала його — і не відчувала нічого, окрім легкої огиди. Любов, про яку він говорив, була лише прикриттям його страху перед невлаштованістю.
— Ні, Льошо.
— Що — «ні»? — він не зрозумів.
— Ми не будемо починати спочатку. «Спочатку» більше немає. Є тільки «після». І в цьому «після» тебе немає.
— Але чому? Я ж вибачився!
— Бо ти зробив свій вибір, — я підійшла до вікна. Надворі йшов дрібний дощ, змиваючи пил з тротуарів. — Ти обрав не мене, а зручність. Ти обрав не захищати свою сім’ю, а ховатися за мамину спідницю.
Ти не змінишся, Льошо. А я — змінилася.
Я натиснула на кнопку відбою, не чекаючи відповіді. І вперше за довгий час відчула не порожнечу, а свободу.
Переді мною було ціле життя. Моє життя. У моєму домі. І я збиралася прожити його щасливо. Без них.
Минуло три роки.
Я стояла біля вікна своєї квартири — тієї самої — і дивилася, як у дворі граються діти. За моєю спиною на дивані — так, на тому самому, яскравому й зухвалому — сидів Андрій і сміявся, читаючи щось у телефоні.
Його сміх був теплим, справжнім. Він наповнював простір життям.
Квартира змінилася. На стінах висіли наші з ним фото з подорожей, на підвіконні буйно цвіли орхідеї — Андрій виявився завзятим квітникарем.
Фікус, колись врятований мною, розрісся так, що зайняв почесне місце в кутку, і тепер його великі листки ловили сонячні відблиски. Це був дім, сповнений спокою й щастя.
Я познайомилась з Андрієм через рік після розлучення. Він був архітектором — людиною ґрунтовною, врівноваженою і з величезною повагою до чужих кордонів.
Коли я розповіла йому свою історію, він просто взяв мене за руку й сказав: «Ти дуже сильна. Я пишаюсь, що знайомий з тобою». І жодного разу не докорив, не засумнівався, не намагався «зрозуміти» Льошу чи його матір.
Учора ми подали заяву до РАЦСу.
Я відвернулась від вікна і посміхнулась йому.
— З чого смієшся?
— Колега надіслав мем про ремонт, — показав він екран. — Прямо в точку. До речі, я не забув, що обіцяв тобі полиці в комірчині. У вихідні зробимо.
— Домовились, — я підійшла й поцілувала його в маківку.
У цей момент у кишені завібрував мій телефон. Невідомий номер. Чомусь я натиснула «відповісти».
— Аню? Анечко?
Я завмерла. Цей голос я б упізнала серед тисячі. Тамара Ігорівна. Але в ньому не було колишньої сталі — лише тремтливі, благальні нотки.
— Я вас слухаю.
— Анечко, пробач, що турбую… У нас біда. Льоша… він серйозно захворів. У лікарні лежить. Потрібна операція, дорога… А в нас зовсім немає грошей. Тітка давно нас вигнала, ми по зйомних кутках тиняємось…
Вона говорила швидко, уривчасто, ковтаючи слова.
— Я подумала… може, ти допоможеш? Чим зможеш… Ти ж не чужа нам людина. Льоша весь час тебе згадує, каже, яку дурість зробив…
Андрій подивився на мене з питанням. Я похитала головою, даючи зрозуміти, що все добре.
Я слухала її — і не відчувала нічого. Ні злості, ні жалю, ні навіть задоволення. Порожнеча. Наче мені дзвонили з далекого минулого, яке до мене вже не має жодного стосунку.
— Тамаро Ігорівно, — вимовила я спокійно й чітко. — Я вам співчуваю. Але ви помилилися номером. Ви для мене — абсолютно чужа людина.
І я поклала слухавку, одразу ж заблокувавши номер.
Андрій підійшов, обійняв мене за плечі.
— Все гаразд?
— Так, — я притулилась до нього. — Тепер — так. Тепер усе дуже добре.
Минуле іноді намагається дотягнутися до тебе, постукати у твої двері. Але лише ти вирішуєш — відчиняти їх чи ні. Я свій вибір зробила давно. І мої двері для нього були зачинені назавжди.