Коли Сергій загинув в автокатастрофі, Марина не одразу усвідомила, що сталося. Їй зателефонували з лікарні, сказали приїхати. Потім були розмиті години очікування в коридорі, лікар з опущеними очима, формальності, яких потрібно було дотриматись.
І син Кирило — трирічний малюк, який не розумів, чому мама весь час плаче.
На похороні свекруха Валентина стояла осторонь, оточена родичами чоловіка. Ніхто не підійшов до Марини, щоб обійняти, підтримати. Лише косі погляди й шепіт за спиною.
— Вона ніколи його не цінувала, — долинало до Марини. — Сергій багато працював, а вона всі гроші марнувала.
Марина тримала на руках Кирила й дивилась просто перед собою. Сил сперечатись не було.
Після поминок Валентина вперше за день підійшла до неї.
— Я хочу з тобою поговорити, — сказала вона, стиснувши губи.
Вони сиділи на кухні у квартирі, яку Марина винаймала разом із Сергієм. Свекруха постукувала нігтями по столу, не знімаючи чорних рукавичок.
— Машину Сергія я забираю собі, — почала вона без прелюдій. — Це сімейна власність. І дачна ділянка також.
— Що? — Марина підняла голову. — Але ж ми разом збирали на машину. А ділянка…
— Не перебивай! — урізала Валентина. — Я все обміркувала. Ти молода, гарна, знайдеш собі нового чоловіка. А нам потрібно щось на пам’ять про сина.
— А як же Кирило? Це ж ваш онук.
Валентина скривилась, ніби почула щось непристойне.
— Звідки мені знати, що це взагалі наш онук? Ти завжди була легковажна.
Марина задихнулась від обурення:
— Як ви можете?! Сергій був щасливий, коли народився Кирило! Він так радів, що син схожий на нього!
— Досить цього цирку! — Валентина встала. — Я все сказала. Документи на машину підготуй до кінця тижня.
Через місяць Марина дізналась, що свекруха оформила на себе не лише машину, а й страховку Сергія. А ще — що чоловік узяв кредит перед смертю, про який вона не знала. Тепер банк вимагав гроші з неї.
Коли вона зателефонувала Валентині, та відповіла холодно:
— Це твої проблеми. Ми більше не родина. І внука можеш не привозити — у нас своє життя.
Увечері Марина сиділа на підлозі орендованої квартири, яку скоро доведеться звільнити — платити було нічим. Кирило спав у своєму ліжечку, подарованому колись Сергієм. Хіба міг він уявити, що його родина від них відвернеться?
— Чому вони так чинять? — шепотіла Марина в порожнечу. — Що я їм зробила?
Вранці вона прокинулась з опухлими від сліз очима і твердим рішенням. Вона більше не буде плакати. Вона впорається — заради Кирила. Заради себе.
П’ять років промайнули, як один довгий день, наповнений роботою, навчанням і турботою про сина.
Марина пам’ятала, як у перший місяць після відмови родичів Сергія їй доводилось прокидатись о п’ятій ранку, щоб відвести Кирила до сусідки-пенсіонерки, потім бігти на першу роботу — прибиральницею в супермаркеті, вдень підробляти розклеюванням оголошень, а ввечері ставати на зміну в цілодобову аптеку.
— Мамочко, ти знову заснула з книжкою, — Кирило торсав її за плече однієї ночі, коли вона відключилась над підручником з бухгалтерії.
— Пробач, зайчику, — Марина потерла очі. — Мама просто трохи втомилась.
— Я тобі намалював, — Кирило простягнув їй аркуш паперу. — Це ти — найкрасивіша і найрозумніша мама у світі.
Вона притиснула сина до себе, відчуваючи, як очі знову наповнюються сльозами — тільки тепер це були сльози вдячності. Заради таких моментів варто було боротися.
Коли Кирило пішов до школи, Марина вже працювала помічницею бухгалтера в невеликій компанії. Начальниця Тамара Миколаївна розгледіла в ній потенціал.
— У тебе добре працює голова, — говорила вона Марині. — І характер сильний. Не кожна впоралась би одна з дитиною.
— Я не впоралась, — зітхала Марина. — Просто роблю, що можу.
— Саме це і називається «впоратись», — усміхалась Тамара Миколаївна.
На батьківських зборах вчителі хвалили Кирила — здібний, уважний, вихований. Марина слухала й не могла повірити своєму щастю. Її хлопчик ріс справжньою людиною, попри всі труднощі.
— Марино Андріївно, вам варто подумати про участь Кирила в олімпіадах з математики, — запропонувала класна керівниця після другого класу. — У нього явні здібності.
— А це дорого? — одразу спитала Марина, звично прикидаючи бюджет.
— Для вас — безкоштовно, — усміхнулась вчителька. — Це міська програма підтримки талановитих дітей.
Життя потроху налагоджувалось. До п’ятої річниці смерті Сергія Марина вже була провідною бухгалтеркою, орендувала невелику, але затишну квартиру й навіть відклала трохи грошей на літо. Кирило виграв міську олімпіаду з математики й готувався до обласної.
— Мамо, а бабуся Валя прийде на мої змагання? — іноді питав він.
— Не знаю, любий, — чесно відповідала Марина. — Вона дуже зайнята.
— А чому бабуся ніколи не дзвонить?
— Дорослі іноді роблять помилки, — Марина старанно підбирала слова. — Але це не означає, що вони тебе не люблять.
— Я ж схожий на тата? — не вгамовувався Кирило. — Ти казала.
— Дуже схожий, — Марина цілувала його в маківку. — І зовні, і характером. Такий же наполегливий і справедливий.
У день міського ярмарку, присвяченого ювілею міста, Кирило мав отримати грамоту за перемогу в олімпіаді. На міській площі встановили сцену, зібрались батьки, вчителі, офіційні особи.
— Мамо, я хвилююся, — зізнався Кирило, стискаючи її руку.
— Все буде добре, — Марина поправила йому комірець сорочки. — Просто усміхнись і скажи «дякую».
Вона не одразу їх помітила. Валентина стояла осторонь із сестрою Сергія — Кірою. Вони про щось говорили, час від часу озираючись довкола.
Марина завмерла. П’ять років вона не бачила цих людей. П’ять років справлялася без їхньої допомоги, без їхньої участі в житті Кирила.
— Кирило Сергійович Воронов! — оголосили зі сцени. — Переможець міської математичної олімпіади серед учнів молодших класів!
Кирило впевнено піднявся сходинками. Потиснув руку міському голові й прийняв грамоту під оплески. Марина не могла стримати усмішки. Її син, такий маленький і такий серйозний на сцені. Серце переповнювала гордість.
— Я хочу подякувати своїй мамі, — раптом сказав Кирило в мікрофон. — Вона найкраща. Працює, вчиться і завжди знаходить час допомогти мені з задачками.
У натовпі пролунали зворушені вигуки. Марина притисла руки до щік, відчуваючи, як червоніє від зворушення й радості. Краєм ока вона помітила, що Валентина й Кіра завмерли, вдивляючись у сцену.
Коли церемонія закінчилась, Кирило збіг зі сцени й кинувся до мами.
— Ти бачила? Я не забув текст! — випалив він.
— Ти був неперевершений, — Марина обійняла сина. — Справжній чемпіон.
— Марино? — пролунав за спиною знайомий голос.
Вона повільно випросталась і обернулась. Перед нею стояла Валентина. Постаріла, з новою зачіскою. Але з тим самим холодним поглядом. Поруч переминалась із ноги на ногу Кіра.
— Добрий день, Валентино Петрівно.
— То це Кирило? — свекруха перевела погляд на хлопчика. — Як він виріс. Викапаний Сергій.
Кирило насторожено дивився на незнайому жінку. Притиснувся до матері.
— Так, йому вісім, — відповіла Марина й поклала руку на плече сина.
— Кирилку, ти мене не пам’ятаєш? — Валентина нахилилась до хлопчика. — Я твоя бабуся. Татова мама.
Кирило серйозно подивився на неї й сказав із недитячою прямотою:
— Мама каже, що моя бабуся дуже зайнята. Тому ніколи не приходить.
Валентина випрямилась, кинувши швидкий погляд на Марину.
— Ми… ми справді були зайняті, — вона запнулась. — Але тепер хочемо все виправити. Правда, Кіро?
Кіра закивала з награним ентузіазмом:
— Звісно! Ми так раді, що вас знайшли. Кириле, ти такий молодець! Справжній розумничок!
— Дякую, — ввічливо відповів хлопчик.
— Марино, ти прекрасно виглядаєш, — продовжила Кіра. — Зовсім не змінилася.
Це була брехня. Марина знала, що змінилася — стала сильнішою, впевненішою. В її очах з’явилася та твердість, яка виникає тільки після справжніх випробувань.
— Де ви зараз живете? — спитала Валентина, оглядаючи Марину з голови до п’ят, відзначаючи її акуратний костюм і туфлі.
— У Західному районі, — коротко відповіла Марина.
— У новобудовах? — здивувалась Кіра. — Там же такі дорогі квартири.
— Ми орендуємо, — відрубала Марина. — Але нам вистачає.
Повисла незручна пауза. Валентина явно збиралася з думками, її рука нервово теребила ремінець сумки.
— Можливо… — нарешті почала вона, — можливо, ви приїдете до нас на вихідних? Кирило подивиться татові фотографії. У мене їх багато залишилось.
Марина відчула, як усередині все стиснулося. П’ять років. П’ять років вони не цікавились, чи є у Кирила дах над головою, чи є що їсти, у що вдягнутись. П’ять років не питали, як він росте, чим хворіє, про що мріє.
— Мамо, можна я піду до Дениса? — раптом спитав Кирило, показуючи на однокласника неподалік. — Він хотів показати мені свою нову книжку з астрономії.
— Звичайно, любий, — Марина усміхнулась синові. — Тільки не відходь далеко.
Коли Кирило відійшов, вона повернулась до колишніх родичів.
— Навіщо вам це зараз? — тихо спитала вона.
— Що значить «навіщо»? — обурилась Валентина. — Він наш онук, кровиночка Сергієва.
— П’ять років тому ви в цьому сумнівались, — Марина стиснула губи. — Що змінилось?
— Люди змінюються, — втрутилась Кіра. — Мама часто згадує про вас. Ми не знали, як вас знайти.
— В тому ж місті живемо, — усміхнулась Марина. — Не в іншій країні.
Валентина стиснула губи. На її обличчі з’явився той самий вираз ображеної гідності, який Марина пам’ятала до найменших деталей.
— Ти завжди задирала носа, — буркнула вона. — Могла б і сама подзвонити, розказати, як там онук росте.
Марина глибоко вдихнула. Усередині все кипіло, але вона намагалась не зірватися.
— Після того, як ви заявили, що ми більше не родина? Після того, як забрали машину, страховку й навіть не поцікавились, чи є в нас їжа?
— Я сина втратила! Я сходила з розуму! — голос Валентини затремтів. — Ти повинна мене зрозуміти!
— Я теж чоловіка втратила, — тихо сказала Марина. — А Кирило — батька. Але ви нас покинули, коли нам було найгірше.
Кіра переступила з ноги на ногу. Вона явно почувалась ніяково.
— Мариш, давай залишимо минуле в минулому, — вона натягнула усмішку. — Зараз головне — ми хочемо помиритись.
— Чому саме зараз? — Марина прямо подивилась їй в очі.
Валентина і Кіра швидко переглянулись. У їхніх поглядах майнуло щось таке, від чого в Марини всередині все стиснулось.
— Ми бачили Кирила на сцені, — нарешті вимовила Валентина. — Такий розумний хлопчик, викапаний Сергій. І ти… добре виглядаєш. Напевно, працюєш у пристойному місці?
— Я бухгалтер, — відрізала Марина.
— От бачиш! — пожвавішала Кіра. — У тебе життя налагодилось. Тепер ми могли б допомагати з Кирилом. Забирати його зі школи, коли ти на роботі. Брати на вихідні.
— Я справляюсь сама, — твердо відповіла Марина. — У нас все добре.
— Але ж дитині потрібна родина! — Валентина сплеснула руками. — Бабуся, тітка… Чоловік поруч, зрештою!
— А п’ять років тому йому цього не потрібно було? — Марина відчула, як у грудях закипає злість, яку вона так довго тримала в собі.
— Марино, досить уже, — скривилась Кіра. — Мама визнає, що тоді перегнула. Ми всі були на межі. Сергій після смерті батька став єдиним чоловіком у родині. Його втрата нас просто зламала.
— Мене теж, — Марина розпрямила спину. — Але я змогла піднятись і йти далі. Заради сина.
До них підбіг запилений Кирило з книжкою в руках.
— Мамо, дивись! Денис мені подарував атлас зоряного неба! Каже, там є всі сузір’я, які видно з нашого міста!
— Ого, круто! — усміхнулась Марина.
— Кириле, — втрутилась Валентина, — хочеш у гості до бабусі? У мене є альбом з фото твого тата. І його дитячі іграшки збереглись.
Кирило з цікавістю поглянув на жінку, але потім подивився на маму — ніби питав дозволу.
— Кириле, це твоя бабуся Валя і тітка Кіра, — м’яко сказала Марина. — Сам вирішуй, чи хочеш з ними спілкуватись.
— А чому ви раніше не приходили? — прямо спитав хлопчик. — Коли ми жили в поганій квартирі, і мама постійно працювала?
Валентина зблідла, Кіра втупилась у землю.
— Дорослі іноді роблять дурниці, Кирилку, — пробурмотіла Валентина. — Але ми хочемо все виправити.
— Добре, — серйозно кивнув Кирило. — Я подумаю.
Марина дивилась на сина з ніжністю. У вісім років він уже вмів думати своєю головою й не боявся казати правду.
— Кириле, йди до друзів, — сказала вона. — Я тебе покличу, коли будемо йти додому.
Коли хлопчик побіг, Марина звернулась до колишніх родичів:
— Я не забороню Кирилові бачитися з вами, якщо він сам цього захоче, — сказала вона твердо. — Але не думайте, що можна просто взяти й повернутись у наше життя, ніби нічого не було. І не смійте використовувати його, щоб тиснути на мене.
— Та кому ти здалась! — спалахнула Валентина. — Ми хочемо спілкуватись з онуком! Це наше право!
— Право? — Марина гірко усміхнулась. — Права не існують без обов’язків. А від своїх обов’язків ви відмовились ще п’ять років тому.
Вона помітила, що до них прямує одна з учительок.
— Марино Андріївно! — окликнула її жінка. — Вас шукає директор школи. Хоче обговорити обласну олімпіаду для Кирила.
— Йду, Анно Сергіївно, — відгукнулась Марина і кинула Валентині та Кірі: — Вибачте, нас чекають.
— Ти завжди думала тільки про себе! — випалила Валентина. — Егоїстка!
— Ні, — спокійно відповіла Марина. — Я думаю про свого сина. Про те, що йому потрібно.
Вона розвернулась і пішла. Їхні погляди палили їй спину. Стара рана досі боліла, але сьогодні — трохи менше. Марина вистояла. Впоралась. І більше ніхто не змусить її жаліти себе.
— Кириле! — гукнула вона. — Нас директор чекає!
Хлопчик підбіг, схопив її за руку, і вони разом рушили до шкільної делегації — мати й син, маленька, але міцна родина, що пройшла крізь пекло і стала лише сильнішою.