— Міша, а раптом вона нас не полюбить? — Олена завмерла біля вікна, притиснувши долоні до скла.
Михайло відірвався від ноутбука, зняв окуляри і втомлено потер перенісся.
За десять років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати настрій дружини лише за інтонацією.
Зараз в її голосі дзвеніла тривога — та сама, що з’явилася три місяці тому, коли вони подали документи на усиновлення.
— Льоль, ну ми ж про це говорили, — м’яко промовив він. — Діти не можуть не полюбити таку маму.
Вона обернулася, і він побачив, як тремтять її губи.
Останнім часом це тремтіння з’являлося все частіше — немов передвісник бурі, готової ось-ось вибухнути.
— Яку таку? — гірко посміхнулася вона. — Пусту? Яка навіть народити не змогла?
Михайло стрімко підвівся, за два кроки опинився поруч з дружиною. Обійняв за плечі, притиснув до себе.
Від неї пахло ромашковим чаєм і тією особливою, невловимою гіркотою, що з’являється у жінок, коли вони довго плачуть.
— Перестань себе накручувати, — прошепотів він їй у маківку. — Ти будеш чудовою мамою. Найкращою. А Настуся… Ти ж бачила, як вона до тебе потягнулася під час першої ж зустрічі!
Олена схлипнула, сховавшись йому в плече. Три роки пошуків причини безпліддя, нескінченні обстеження, чотири невдалі спроби ЕКЗ — все це виснажило її, випило душу.
А потім з’явилася надія — трирічна дівчинка із золотистими кучериками і дивно серйозним поглядом карих очей.
— Знаєш, — глухо промовила Олена, — я щодня заходжу в дитячу. Сідаю в це рожеве крісло, яке мама подарувала, і уявляю, як буду читати їй казки. Як буду заплітати косички, пекти млинці у вихідні.
— Так і буде, — впевнено кивнув Михайло. — Через тиждень заберемо нашу дівчинку, і все буде саме так.
Телефонний дзвінок розірвав затишну тишу їхніх обіймів.
Олена здригнулася, відсторонилася.
На екрані висвітилося ім’я їх інспектора з опіки — Марини Сергіївни.
— Алло? — Олена увімкнула гучний зв’язок. — Так, слухаю вас.
— Олена Вікторівна? Доброго ранку. Тут така справа… — голос у слухавці звучав незвично напружено. — Ви не могли б під’їхати сьогодні? Є важлива розмова.
Олена переглянулася з чоловіком. У грудях неприємно кольнуло.
— Щось з документами? — обережно запитала вона.
— Ні-ні, з документами все в порядку. Загалом, з’явилися нові обставини. Давайте при зустрічі.
Через годину вони вже сиділи в кабінеті Марини Сергіївни — суворої жінки середнього віку з незмінним пучком на потилиці.
Вона явно нервувала — теребила край папки з документами, уникала моменту зустрітися поглядами.
— Розумієте, — нарешті почала вона, — вчора з’ясувалося, що у Насті є брати. Двоє. Сім і дванадцять років.
Олена відчула, як німіє обличчя.
Михайло поруч завмер, немов скам’янів.
— Як брати? — вичавила вона. — Чому ми дізнаємося про це тільки зараз?
Марина Сергіївна важко зітхнула.
— Вони перебували в іншому дитячому будинку. Матір позбавили прав два роки тому, дітей розподілили по різних закладах. Розумієте, за законом ми зобов’язані…
[the_ad id=”93507″]
Далі Олена слухала як крізь вату.
Щось про права дітей, про психологічні травми розлуки, про необхідність зберігати сімейні зв’язки. Але вони і так вже були розлучені…
У скронях стукало: «Все марно, їм не віддадуть Настю. Не віддадуть».
Додому вони їхали мовчки. Михайло вів машину, стиснувши кермо до побілілих кісточок.
Олена дивилася у вікно, але не бачила ні будинків, ні дерев — тільки миготіння плям світла і тіні.
— Потрібно все обдумати, — нарешті промовив Михайло. — Спокійно, без паніки.
Олена гірко посміхнулася:
— Що тут думати? Ми планували одну дитину. Маленьку дівчинку. А тут…
— Може, це знак? — тихо припустив він. — Доля?
— Доля? — вона різко повернулася до чоловіка. — Міша, ти себе чуєш? Троє дітей! Відразу! Ми ж з одним боїмося не впоратися!
Увечері приїхала мати Олени — похмура, галаслива Ганна Петрівна.
Ледь переступивши поріг, вона вже все знала і мала готове рішення.
— Навіть не думайте! — безапеляційно заявила вона, ставлячи на стіл каструлю з борщем. — Це ж божевілля — трьох відразу! Ви що, з глузду з’їхали?
— Мамо… — почала Олена.
— Ні, дослухай! — Анна Петрівна войовничо впиралася руками в боки. — Я тебе одну виростила — і то ледве справлялася. А тут троє! Та ще й чужих! Ти хоч уявляєш, що це таке?
— Уявляю, — тихо відповіла Олена. — Це діти, яким потрібна сім’я.
— Ось тільки не треба цих сльозливих сопель! — пирхнула мати. — Ти ще молода, можеш своїх народити. А не вийде — візьмете одну цю дівчинку, як планували. Навіщо вам зайвий головний біль?
Увечері зателефонувала свекруха — худорлява, уїдлива Галина Миколаївна. Її думка збіглася з позицією Анни Петрівни:
— Оленко, люба, ну куди вам троє? Ви ж зовсім недосвідчені батьки. Почніть з однієї дитини, придивіться, навчіться. А там, дивись, і своїх Бог дасть все-таки.
Олена сиділа на кухні, крутила в руках давно охололу чашку чаю.
У голові крутилися уривки фраз: «недосвідчені батьки», «зайвий головний біль», «своїх народити».
Та хіба справа в досвіді? Хіба можна навчитися бути батьком за підручником?
Михайло працював допізна — мабуть, теж перетравлював новини. Повернувся після півночі, схудлий, з червоними від втоми очима.
— Поговорив з хлопцями на роботі, — сказав він, сідаючи поруч. — Знаєш, що найцікавіше? Всі в один голос твердять: «Беріть тільки дівчинку». А я дивлюся і думаю: а як же хлопчики? Що з ними буде?
Олена накрила його руку своєю:
— Я весь день про це думаю. Уявляєш, як це — знати, що твою сестричку забрали в сім’ю, а ти залишився?
Вона помовчала і продовжила:
— А знаєш, що найстрашніше?
Я їх уже люблю. Всіх трьох. Хоча навіть в очі не бачила цих хлопців.
Михайло притягнув її до себе, поцілував у скроню:
— Я теж, Льоль. Я теж.
Олена стояла біля дверей дитячого будинку, до болю стискаючи руку чоловіка.
Серце калатало десь у горлі, а в усьому тілі відчувалася дивна легкість — ніби вона ось-ось злетить.
Десять днів тому вони прийняли рішення, яке перевернуло їхнє життя.
— Готова? — тихо запитав Михайло.
Вона мовчки кивнула.
Яка тут готовність, коли всередині все тремтить від страху і передчуття?
Але відступати нікуди — там, за цими дверима, їх чекають.
Троє дітей.
Їхні діти.
Марина Сергіївна зустріла їх у холі, посміхаючись незвично тепло:
— З приїздом! Діти вже зібрані, чекають в ігровій.
У просторій кімнаті з різнокольоровими стінами їх оточила оглушлива тиша.
Настя — їх маленьке сонечко — сиділа між двома хлопчиками.
Старший, Костя, хмурився і кусав губи.
Семирічний Діма роздивлявся нас уважно, міцно тримаючи сестру за руку.
— Здрастуйте, — видихнула Олена. — Ну ось, ми і приїхали.
Настя перша порушила заціпеніння — підхопилася, кинулася до неї:
— Мамо!
Від цього простого слова у Олени перехопило подих. Вона підхопила дівчинку на руки, притиснула до себе, відчуваючи, як по щоках котяться сльози.
— Ви справді нас усіх забираєте? — глухо запитав Костя, не рухаючись з місця. — Назавжди?
— Назавжди, — твердо відповів Михайло. — Якщо ви згодні, звичайно.
Діма раптом схлипнув:
— А можна… можна мені теж вас обійняти?
Через годину вони вже їхали додому — всі п’ятеро в їх сімейній Honda.
Ззаду хлопчаки про щось шепотілися, Настя дрімала між ними, заколисана дорогою.
— Знаєш, — тихо сказав Михайло, не відриваючи очей від дороги, — здається, мама була права. Ми дійсно божевільні.
— Найщасливіші божевільні на світі, — посміхнулася Олена.
Перші дні злилися в калейдоскоп нових вражень.
Боязкі кроки по квартирі, здивовані вигуки при перегляді власних ліжок, невіра в очах, коли Олена питала, що приготувати на вечерю.
— А це правда все наше? — запитав якось Діма, розглядаючи новенький рюкзак для школи.
— Правда, — відповіла Олена, відчуваючи, як стискається серце. — Все ваше.
Костя адаптовувався найважче.
Він немов чекав підступу — не вірив, що їх справді не віддадуть назад.
Ночами Олена чула, як він тихо плаче в подушку.
— Дай йому час, — говорив Михайло, обіймаючи її. — Він старший, йому довелося найважче.
Свекруха приїхала через тиждень — без попередження, з пакетами продуктів і готовим набором порад.
Зупинилася на порозі, оглядаючи вітальню, де впереміш валялися підручники, іграшки та розмальовки.
— Господи, що за безлад! — сплеснула вона руками. — Оленко, ну як же так можна? Діти повинні знати порядок!
— Мамо, — твердо сказав Михайло, — ми самі розберемося. Дякуємо за продукти.
Олена помітила, як напружився в кутку
Костя, як злякано притиснулася до брата Настя.
Ні, цього вона не допустить.
— Галино Миколаївно, — сказала вона несподівано жорстко, — якщо хочете залишитися — ласкаво просимо. Але врахуйте: тут наш дім і наші правила. А діти вчаться жити в новій родині. Як і ми.
Анна Петрівна виявилася поступливішою.
Можливо, тому що застала онуків за спільним переглядом мультиків — затишних, притихлих, довірливо притиснутих один до одного.
— А знаєш, — сказала вона дочці на кухні, — в них щось є. Особливо в старшому — такий серйозний хлопець росте.
Дні складалися в тижні, тижні — в місяці.
Поступово життя набувало нового ритму. Ранкова метушня зі зборами до школи і дитячого садка.
Вечірні посиденьки за уроками. Суботні походи всією сім’єю до парку.
Костя вперше назвав їх мамою і татом через півроку — коли Михайло сидів з ним до третьої ночі над складною задачею з математики.
— Тату, — сказав він, позіхаючи, — а можна я після школи в футбол пограю?
У Михайла ледь ручка з рук не випала. А Олена, почувши це з кухні, тихо заплакала від щастя.
Діма розкрився несподівано — виявився неймовірним фантазером і вигадником.
Його історії змушували сміятися всю родину, а недільні сніданки без його казок здавалися вже неповними.
А Настя? Настя просто любила.
Всіх і відразу — щиро, безоглядно, як вміють тільки маленькі діти.
Вона стала сполучною ланкою, маленьким сонечком, навколо якого оберталося все їхнє нове життя.
Через рік вони влаштували велике сімейне свято.
Прийшли всі — навіть Галина Миколаївна, яка нарешті змирилася з рішенням сина й невістки.
Увечері, вкладаючи дітей спати, Олена спіймала себе на думці: ось воно, їхнє щастя.
Не ідеальне, не книжкове — живе, справжнє, з синцями і шишками, з безсонними ночами і розкиданими іграшками. Але їхнє власне, вистраждане, довгоочікуване.
А в спальні на неї чекав сюрприз — саморобна листівка на подушці, старанно виведені дитячим почерком слова: «Найкращій мамі на світі».