Я вирішила будь-яким способом дізнатися, хто подзвонив саме в нашу романтичну з чоловіком вечерю.
Якби Юрко вибачився і розповів усе! Тоді б я, можливо, викреслила цю важку брехню з пам’яті. Не відразу, поступово. Вибачила б цю скороминучу захопленість. Але чоловік мовчав — і цим лише підтверджував найгірше.
Зараз я лежала й продумувала свій підступний план — дізнатися правду про їхню брехню. Яка шалена сила рухає ними? Чому вона невпинно вривається в наше сімейне життя? Що я ще не знаю, окрім того, що вже болить?
Прокручуючи в голові варіанти можливої розмови, я ледь не заснула. Але мене висмикнуло зі сну різке світло чоловікового телефону.
Юра миттєво сховав телефон під ковдру. Посидів, прислухаючись до мого рівного дихання.
Скажу вам чесно: вдавати сплячу — складніше, ніж здається. Бо коли всередині все клекоче, хочеться схопитися і кричати. Але я стрималась.
Юрко з ліжка встав обережно. Посидів ще дві хвилини — наче зважував, чи варто. Потім, як тінь, попрямував до виходу. Його кроки — ледь чутні. Зайшов до порожньої дитячої кімнати й тихо зачинив двері.
Я схопилась майже інстинктивно. Тихо, як кішка, рушила за ним і притулилась до дверей. Не в моїх звичках — підслуховувати. Але цього разу я не могла інакше.
[the_ad id=”93507″]
— Привіт… Куди зникла? — шепотів Юрко.
— Коли приходила?.. Таня все знає?.. Навіщо сказала?.. — ледь ворушачи губами, питав він.
— Не плач… Що страшніше за це?.. Як?! — його голос затремтів. — Ти ходила до лікарів?.. Що тобі сказали?
Мене переклинило. Я схопилася за голову, очі налилися слізьми, серце гупало в грудях так, що аж вуха заклало. Шепіт чоловіка був уривчастим, але я почула достатньо.
Я ледь дійшла до ліжка. Все змішалося в голові. Та тепер я точно знала: дзвонила Марина. Вона сказала Юрі, що приходила. Що зізналася про обман.
Але найстрашніше — навіть не це.
Лікарня. Вона ходила до лікарів. Щось із нею не так. І він про це хвилюється. Можливо, навіть… Я не могла це договорити подумки.
Я кулею впала на ліжко. Тіло тремтіло. Дихання уривалося. А мозок малював жахливі сценарії.
Незабаром Юра повернувся. Сів на край ліжка. Не говорив. Не лягав. Просто сидів, як кам’яна статуя, до самого світанку.
А я лежала поруч, роблячи вигляд, що сплю. І не знала, кого з нас двох більше шкода.
Фото ілюстративне.