Юлія зупинилася перед дзеркалом у передпокої, поправляючи складки на новій сукні. Бірюзовий шовк м’яко переливався в світлі люстри. Раніше Артем завжди помічав обновки дружини, але сьогодні навіть не глянув у її бік.
— Ми спізнюємося, — Артем нервово постукував ключами від машини по столику в передпокої. — Мама буде незадоволена.
Юлія подумки всміхнулася — Ніна Петрівна завжди була чимось незадоволена. За п’ять років шлюбу свекруха жодного разу не втратила можливості вказати невістці на її недоліки. То готує погано, то підлога брудна, то спідниця занадто коротка для заміжньої жінки.
— Я готова, — Юлія взяла сумочку й попрямувала до виходу. Проходячи повз чоловіка, вона вловила знайомий аромат — новий парфум, який подарувала Артему на день народження місяць тому. Той самий, яким він раніше користувався лише у особливих випадках.
У машині Артем звично увімкнув радіо, уникаючи розмови. Його телефон тихо задзвенів. Юлія помітила, як чоловік швидко глянув на екран і ледь помітно всміхнувся, перш ніж сховати телефон у кишеню. Ця швидкоплинна усмішка боляче кольнула — коли Артем востаннє так усміхався її повідомленням?
Ніна Петрівна зустріла їх на порозі своєї квартири. Висока, статна жінка в бездоганному вечірньому костюмі, вона все ще виглядала молодшою за свої шістдесят.
— Артемчику! — свекруха уклала сина в обійми, наче не бачила його цілу вічність, а не три дні тому. — Як добре, що ти приїхав раніше, допоможеш розставити столи.
Юлія переступила поріг, тримаючи в руках коробку з тортом, який пекла пів дня.
— Доброго дня, Ніно Петрівно.
— А, Юля, — свекруха ледь глянула на невістку. — Постав торт на кухню і допоможи Тамарі Олександрівні з салатами.
На кухні вже поралася сестра свекрухи, Тамара Олександрівна, нарізаючи овочі для чергового салату. Юлія взялася допомагати, краєм вуха прислухаючись до розмови у вітальні. Голос Ніни Петрівни долинав приглушено, але чітко:
— Сонечко, люба, як я рада, що ти змогла приїхати! Артеме, подивися, хто до нас завітав!
Юлія завмерла, стискаючи в руці ніж для нарізки огірків. Софія була першою дівчиною Артема, вони зустрічалися ще в інституті. Ніна Петрівна ніколи не приховувала, що вважала Софію ідеальною парою для сина — красива, з забезпеченої сім’ї, з чудовою освітою.
— Привіт, Артеме, — голос Софії звучав м’яко, з тією особливою інтонацією, яка буває в розмові давніх знайомих. — Сто років не бачилися.
— Соня? Оце сюрприз!
Юлія почула, як щиро зрадів чоловік. Коли він востаннє так радів її приходу?
— Я спеціально не попереджала, — у голосі Ніни Петрівни звучало погано приховане торжество. — Хотіла зробити всім сюрприз. Софія нещодавно повернулася з Франції, де працювала у великій компанії. Тепер вона житиме в нашому місті.
— Справді? — У голосі Артема з’явилися незнайомі Юлії інтонації. — Надовго?
— Назавжди, — відповіла Софія. — Отримала посаду фінансового директора в російській філії. До речі, у нас є вакансії… Ти ж усе ще в продажах?
Юлія відчула, як ніж у її руці почав тремтіти. Тамара Олександрівна кинула на неї співчутливий погляд.
— Юлечко, допоможи мені накрити на стіл, — тихо сказала вона, забираючи у Юлії ніж.
Гості почали збиратися ближче до сьомої. Простора квартира Ніни Петрівни поступово наповнювалася людьми, дзвоном келихів і сміхом. Юлія механічно виконувала роль помічниці господині — розставляла тарілки, підливала шампанське, відповідала на чергові запитання про роботу й здоров’я.
Софія сиділа навпроти Артема, час від часу нахиляючись до нього, щоб щось прошепотіти. Юлія помітила, як чоловік дістав телефон, швидко щось набрав, і за секунду телефон Софії тихо дзенькнув. Та прочитала повідомлення й загадково всміхнулася.
— А пам’ятаєш, — голос Ніни Петрівни рознісся над столом, — як ви з Сонею їздили на море після третього курсу? Ви були такою гарною парою!
Юлія завмерла з салатницею в руках. Артем ніколи не розповідав їй про цю поїздку.
— Мамо, — у голосі Артема прозвучало попередження, але Ніна Петрівна наче не помітила.
— Я досі зберігаю ті фотографії, — продовжувала свекруха. — Сонечко, ти зовсім не змінилася! Така ж красуня. А ось Юля у нас останнім часом якась змарніла, навіть у новій сукні виглядає втомленою.
Юлія повільно поставила салатницю на стіл. У кімнаті повисла ніякова тиша. Артем удав, що захоплений своїм телефоном.
— Та що ти, Ніно Петрівно, — Софія м’яко всміхнулася. — У всіх бувають важкі періоди. Правда, Артеме?
Юлія побачила, як чоловік і Софія обмінялися швидкими поглядами. У цей момент телефон Артема знову задзвенів. Він глянув на екран, і його губи здригнулися в ледь помітній усмішці.
Свято перемістилося до ресторану — Ніна Петрівна настояла на продовженні торжества в просторішому приміщенні. Юлія сиділа за довгим столом, машинально водячи виделкою по тарілці. Артем влаштувався навпроти, періодично поглядаючи в телефон.
— А зараз, — Ніна Петрівна підвелася з келихом у руці, — я хочу сказати тост за свого сина.
Гості притихли. Свекруха обвела поглядом присутніх, затримавшись на Софії.
— Мій Артем — справжній чоловік, гідний найкращого в житті. Іноді обставини складаються так, що доводиться жертвувати своїми мріями, — Ніна Петрівна багатозначно подивилася на Юлію. — Але я вірю, що мій син ще зможе побудувати зовсім інше життя, більш гідне його талантів і амбіцій!
Гості ніяково всміхнулися. Софія делікатно прикрила рот серветкою, ховаючи усмішку. Артем уткнувся в телефон, удаючи, що не помічає прозорих натяків матері.
— Пам’ятаєш, Артеме, — продовжувала Ніна Петрівна, сідаючи поруч із сином, — як ти мріяв відкрити власну компанію? А потім раптово одружився, довелося братися за першу-ліпшу роботу…
— До речі, про роботу, — підхопила Софія, — у нас у компанії якраз відкрилася вакансія комерційного директора. З твоїм досвідом…
— Ось бачиш! — пожвавішала Ніна Петрівна. — Гідна жінка може не лише надихати, а й допомагати в кар’єрі. А деякі лише тягнуть назад.
Юлія стиснула серветку під столом. П’ять років вона підтримувала чоловіка в усіх починаннях, працювала нарівні з ним, вкладала гроші в їхнє спільне майбутнє. І тепер слухати, як якась колишня подружка пропонує йому роботу, а свекруха відкрито натякає…
Телефон Артема знову задзвенів. Юлія, сидячи досить близько, встигла помітити ім’я на екрані: «Соня». Повідомлення було коротким: «Зустрінемось після? Нам треба обговорити пропозицію».
— Артеме, — Юлія тихо покликала чоловіка, — можна тебе на хвилину?
— Зараз не час, — відмахнувся Артем. — Мама говорить тост.
— Хто тобі пише? — так само тихо спитала Юлія.
— Робочі питання, — роздратовано кинув Артем. — Перестань накручувати себе.
— Робочі? У вихідний день? З Сонею?
Артем різко повернувся до дружини:
[the_ad id=”93507″]
— Ти що, стежиш за мною?
— Навіщо стежити, якщо ти навіть не намагаєшся приховувати?
— Юлечко, — втрутилася Ніна Петрівна, явно насолоджуючись ситуацією, — тобі б повчитися у Софії стриманості. Справжня жінка не влаштовує сцен на людях.
— Справжня жінка? — Юлія повільно підвелася з-за столу. — А що робить справжня жінка, коли бачить, як її чоловік фліртує з колишньою прямо на ювілеї своєї матері?
— Не перебільшуй, — скривився Артем. — Ми просто спілкуємося.
— Саме так, — підтримала Ніна Петрівна. — Ти маєш радіти, що Артем взагалі обрав тебе тоді. Хоча я впевнена, що він гідний значно більшого.
За столом повисла тиша. Навіть далекі родичі перестали вдавати, що не чують розмови.
Юлія обвела поглядом присутніх. Співчутливі усмішки тітоньок. Удавана зацікавленість Софії новим повідомленням у телефоні. Тріумфуючий погляд свекрухи. І байдуже обличчя чоловіка, який навіть не намагався заперечити матері.
П’ять років принижень. П’ять років спроб довести, що вона гідна бути дружиною Артема. П’ять років удавання, що все гаразд.
Юлія повільно розправила плечі, відчуваючи, як спадає тягар багаторічної напруги. Більше не потрібно всміхатися, кивати, вдавати, що колючі зауваження свекрухи — просто невинні жарти.
— Знаєте, Ніно Петрівно, — голос Юлії звучав несподівано твердо, — ви маєте рацію. Артем справді гідний іншого життя. І я також.
Ніна Петрівна примружилася:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Лише те, що вам більше не доведеться турбуватися про мій вплив на кар’єру вашого сина. Думаю, Софія чудово впорається з роллю натхненниці.
Артем нарешті відірвався від телефону:
— Юлю, припини…
— Ні, це ти припини, — Юлія подивилася чоловікові прямо в очі. — Припини вдавати, що нічого не відбувається. Припини брехати про робочі повідомлення. Припини мовчати, коли твоя мати відкрито ображає твою дружину.
Телефон Артема знову дзенькнув. Юлія всміхнулася:
— Навіть зараз ти більше зацікавлений у повідомленні від неї, ніж у розмові зі мною.
— Не влаштовуй сцен, — процідив Артем крізь зуби.
— Сцен? — Юлія похитала головою. — Ні, сцен якраз влаштовувати не буду. Просто йду.
— Юлю, ти поводішся нерозумно, — втрутилася Тамара Олександрівна. — Може, варто все обговорити вдома?
— Вдома? — Юлія гірко всміхнулася. — У тій квартирі, де кожен сантиметр просякнутий брехнею? Де я щовечора чекаю чоловіка з роботи, а він у цей час…
Юлія не договорила, помітивши, як Софія поспішно сховала телефон у сумочку. На обличчі колишньої дівчини Артема промайнуло щось схоже на сором.
— Дякую за чудовий вечір, — Юлія взяла свою сумку. — І за те, що нарешті все прояснилося. Я давно підозрювала, але не хотіла вірити. Тепер картина склалася.
Юлія випрямилася, оглядаючи притихлих гостей. Ніна Петрівна застигла з напіввідкритим ротом, явно не чекаючи такого повороту подій. Софія старанно вивчала візерунок на скатертині.
— Не чекай мене вдома, — Юлія подивилася прямо на Артема. — Ми розлучаємося.
Слова пролунали в дзвінкій тиші. Хтось із гостей упустив виделку, дзвін металу об порцеляну прокотився залом.
Артем підскочив із-за столу:
— Юлю, зачекай! Давай поговоримо…
— Про що? — Юлія розвернулася до виходу. — Про те, як ти переписуєшся з Сонею? Чи про те, як твоя мати всі ці роки мріяла позбутися мене?
— Ти все неправильно зрозуміла! — Артем рушив слідом.
— Тобі краще залишитися тут, — Юлія навіть не обернулася. — З мамою і її мріями про твоє ідеальне життя. Тепер ніщо не завадить тобі його побудувати.
Холодне повітря вдарило в обличчя, коли Юлія вийшла з ресторану. Моросив дрібний дощ, але Юлія цього навіть не помічала. Всередині було порожньо і водночас легко, наче спав тягар, який вона носила роками.
Подруга Маша відчинила двері одразу, наче чекала:
— Я ж казала, що цим усе закінчиться.
Вранці Юлія першим ділом вирушила до РАЦСу. Заява про розлучення лежала в сумці — роздрукувала ще місяць тому, коли вперше помітила дивні повідомлення в телефоні чоловіка.
Артем дзвонив усю ніч. Тридцять сім пропущених викликів. Двадцять три повідомлення. Юлія навіть не стала їх читати.
— Донечко, — голос Ніни Петрівни в телефоні звучав незвично запобігливо, — ти ж розумієш, що я не хотіла нічого поганого? Просто материнське серце… Артем так страждає.
— Не треба, Ніно Петрівно, — Юлія дивилася у вікно на машини, що проїжджали повз. — Ви досягли свого. Можете святкувати перемогу.
— Яку перемогу? Ти зруйнувала сім’ю! — У голосі свекрухи прорізалися звичні владні нотки. — Через якісь дурні ревнощі…
— Ні, — Юлія натиснула відбій.
Через тиждень Артем чатував біля роботи.
— Поговори зі мною! Я все поясню! З Сонею нічого не було, просто дружнє спілкування…
— Дружнє? — Юлія зупинилася. — То чому ти видаляв її повідомлення? Чому ховав телефон? Чому весь час брехав про роботу?
Артем відкрив рота, але не знайшов, що відповісти.
— Знаєш, — Юлія похитала головою, — справа навіть не в Соні. А в тому, що ти п’ять років дозволяв своїй матері принижувати мене. П’ять років удавав, що не помічаєш. П’ять років мовчав, коли треба було сказати хоча б слово на мій захист.
— Я просто не хотів конфліктів…
— І тому вирішив конфліктувати зі мною? Зрадити мене?
Юлія обійшла завмерлого Артема і попрямувала до метро. Більше вони не бачилися до самого розлучення.
Ніна Петрівна намагалася діяти через спільних знайомих. Розповідала всім, яка Юлія невдячна, як розбила серце її синові, як зруйнувала сім’ю. Дехто хитав головами, дехто співчутливо зітхав.
А потім з’ясувалося, що Софія благополучно вийшла заміж за іншого — свого начальника з Франції. Артем залишився сам.
— Я ж хотіла як краще, — схлипувала Ніна Петрівна в телефон сестрі. — Думала, вони знову будуть разом… А тепер що? Ні дружини, ні Соні, нічого…
Юлія переїхала в нову квартиру в іншому районі. Ремонт робила сама, обираючи кольори й меблі на свій смак. Вперше за багато років не потрібно було ні з ким радитися і ні під кого підлаштовуватися.
На роботі підвищили — проєкт, над яким Юлія працювала останні пів року, виявився успішним. Тепер у неї був свій кабінет і команда.
Одного разу, розбираючи старі речі, Юлія натрапила на весільний альбом. На фотографіях вона всміхалася — щиро, щасливо, з надією на майбутнє. Поруч стояв Артем, такий закоханий і впевнений. А трохи осторонь — Ніна Петрівна з незадоволеним обличчям.
— Знаєш, — сказала Юлія подрузі Маші, гортаючи альбом, — я ж справді намагалася стати тією невісткою, яку хотіла бачити Ніна Петрівна. Готувала за її рецептами, одягалася, як вона радила, терпіла всі зауваження…
— І як, допомогло? — Маша підлила чаю в чашки.
— Ні, — Юлія закрила альбом. — Бо справа була не в мені. Просто деякі люди ніколи не будуть задоволені, що б ти не робив.
Маша кивнула:
— А ти змінилася. Похорошала.
— Просто перестала сутулитися. Знаєш, коли постійно намагаєшся стати меншою, непомітнішою, щоб не викликати несхвалення — це входить у звичку.
Через пів року після розлучення Юлія випадково зустріла Тамару Олександрівну в магазині.
— Артем зовсім здав, — повідомила тітка, хитаючи головою. — Ніна всі очі виплакала. Може, повернешся? Він же любить тебе…
— Ні, — твердо відповіла Юлія. — Я нарешті навчилася любити себе. І знаєте, це важливіше.
Увечері, сидячи на балконі своєї нової квартири, Юлія дивилася на захід сонця. Десь там, в іншому районі міста, залишилося її минуле життя — з удаванням, образами і постійним відчуттям власної неповноцінності. А тут починалося нове — те, де вона сама вирішує, як жити і кого любити.
На підвіконні стояв кактус — єдине, що Юлія забрала зі старої квартири. Три роки він не цвів, а сьогодні вранці на ньому з’явився крихітний рожевий бутон.