Цьогорічні новорічні свята стали для нашої сім’ї особливими. Мати мого чоловіка Вадима, Стефанія Іванівна, живе за кордоном і приїжджає рідко, а його бабуся Ганна Михайлівна, яка мешкає в гарному приватному будинку для літніх людей, проводила свята з нами.
Коли Вадим сказав, що хоче забрати бабусю на кілька днів до нас, я погодилася без вагань. У нас трикімнатна квартира, нова, простора, я чекаю на поповнення, але місця вистачає всім. А бабусі, подумала я, буде приємно провести час у сімейному колі.
Бабусю привезли до нас 30 грудня. Як тільки я побачила цю милу стареньку пані, моє серце розтануло. Вона була дуже акуратна: у теплому платті, легенькому шалику й із зачіскою, яку явно зробили спеціально до свята.
– Доброго дня, Олено! – привіталася вона, широко усміхаючись. – Це ти моя онучка?
– Так, це я, – відповіла я, обіймаючи її. – Ми дуже раді, що ви з нами!
У її очах світилася радість, і я зрозуміла, що вона давно чекала цього моменту.
Свята пройшли чудово. Бабуся трохи забувала, де лежать її речі, або могла кілька разів запитати, як мене звати, але це не заважало спілкуванню. Вона з легкістю підхоплювала святковий настрій, допомагала мені на кухні (хоча частіше просто сиділа поруч і розповідала старі сімейні історії).
– А знаєш, – якось сказала вона за чашкою чаю, – твій чоловік у дитинстві дуже любив вишивати. Ні за що б не подумала, що такий жвавий хлопчик міг годинами сидіти над вишивкою!
[the_ad id=”93507″]
Вадим, який саме зайшов до кімнати, спохмурнів:
– Бабусю, це секрет!
Ми всі засміялися, а бабуся додала:
– Ну як секрет? Це так мило. Він і досі вишиває?
– Ага, по клавіатурі на роботі, – відповіла я, і ми знову засміялися.
Після свят, коли прийшов час везти бабусю назад до будинку для літніх людей, я помітила, як вона засумувала. Ми сіли разом на кухні, й вона тихо сказала:
– Я не скаржуся, ні. Там гарно, всі ввічливі, годують добре, але… Знаєш, Олено, так хочеться побути з рідними. Я б усе віддала, щоб залишитися з вами.
Ці слова запали мені в душу. Увечері я обережно завела розмову з Вадимом.
— Коханий, я думаю, що бабусі було б краще жити з нами.
Він здивувався:
– Але ж у неї там усе облаштовано, за нею доглядають, мама за це платить. А ми працюємо, ти ще й чекаєш дитину…
– Вадиме, ти бачив, як вона дивилася на нас усі ці дні? Вона так щаслива, що поруч із родиною. Ми знайдемо спосіб. Я вдома, скоро декрет, я впораюсь.
Він задумався, потім кивнув:
– Якщо ти впевнена, то я не проти. Бабуся справді буде щасливішою з нами.
Ми повідомили бабусі, що хочемо, щоб вона залишилася. Вона розплакалася від радості.
– Ви навіть не уявляєте, що це для мене значить, – сказала вона, міцно тримаючи мої руки.
Так Ганна Михайлівна стала частиною нашого щоденного життя. Вона допомагає, як може, й уже планує, як буде няньчити нашого малюка. Її щастя наповнило наш дім теплом, якого не купиш за жодні гроші.